Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
До вибуху сім хвилин. Наказ потрібно підтвердити негайно.
Сім хвилин життя. Безмірно багато; він устигне викурити цигарку…
«Для вас — цигарки!..»
…і згадати Івгу — якою вона була, на березі озера, вкрита лише гусячою шкірою, тоненька, майже прозора — страшно торкнутись, тільки дивитися і можна.
Ти вб’єш її. Мене ж ти…
— Що ти кажеш!! — забув, що розмовляє з собою. — Що ти… я ніколи…
Не дізнається, Дюнка то була чи морок у її подобі.
Ні, дізнається, через шість хвилин.
— Ти померла раніше. Того дня, коли ми з тобою купалися… в очереті…
А Івга — коли ініціювалася.
— Я бачив її після… Вона була колишньою. Була маткою, але і Івгою також…
Коли ти розмовляв з нею, її ініціація ще не завершилась. Пам’ятаєш, що трапилося далі?!
— Але ж вона не вбила мене.
То й що?
— Як Матір-відьма вона була ЗОБОВ’ЯЗАНА знищити мене!
Ти думаєш… ВОНА ПОЖАЛІЛА ТЕБЕ? А не просто відкинула з дороги, як нецікаве сміття?
— Мені жити лишилося чотири хвилини. А ти кажеш… це.
Їй — також. Хіба ти не пробачиш її — перед смертю?
Клавдій із ненавистю поглянув на екран. Працює, щоб його. Все пішло під… а пульт незрушний. Підвалини цивілізації, чор…
Можна змінити час.
— Навіщо?
Встигнете зустрітись.
— Навіщо?
А задля чого сюди їхав?
Клавдій мовчав. Вітер тиснув йому в обличчя, примушуючи сльозитися очі.
Тоді, не тягни… давай, ти ж був мужнім ще замолоду, давай!!
Він намацав цигарку і з третьої спроби закурив…
Івго, Івго… до чого ти мене доводиш… Знову в мене тремтять руки.
Електрично-білий місяць демонстрував рівнину, жахливу вирву попереду, коней, які мчать колом, руїни супермаркету і згарище…
Якою ти була — жалюгідна, мокра, на сходах, цілу ніч під його замкненими дверима.
Якою, коли сміялася, по пояс у воді, з прозорими краплями на персах.
Якою — на кам’яній підлозі підземелля, у скрипицях, зі смужками сліз, що скрапують з підборіддя.
«Я думала, що ніколи вас більше не побачу».
Він так і не спромігся сказати їй, аби зверталася до нього на «ти».
— Ти хотів жити — але не боявся смерти.
— Я не боюся. Я ще не встиг… подумати.
— Ти все одно помреш. Вони вчули тебе…
— Мені треба подумати.
— Ти боїшся знищити ЇЇ! Але ж МЕНЕ…
— Не треба!!
Його справді вчули. З вирви, звідти, де стовпом стоїть жахливий смерч, до нього тягнуться сотні рук.
Що відчував Атрик Оль?
— Час! Час! Вбий їх, інакше вони знищать цей світ, ти страж, Старже, все людство за твоєю спиною!!
Бідне людство, Дюно. Воно обрало поганого стража. Тим більше, що стріляти у відьму — це значить — поцілити в іншого. В ІНШОГО, Дюно…
— Спробуй… треба спробувати. Ніхто не стріляв у НИХ — ЦИМ. Ти ж убив, убив мене… У тебе є досвід. Спробуй і її… Ти повинен знищити ЇЇ!
Не можу… Не ЇЇ я вб’ю — а руду дівчинку-лисеня. Гадаєш, убивати коханих — це… можна відпрацювати? Довести до автоматизму… НЕ ХОЧУ. Годі. Хочу, щоб вона ЖИЛА…
— Ти НЕ повернеш ЇЇ!
Подивимось…
Він востаннє поглянув на екран і пожбурив коробочку в обличчя відьмам, які по колу здіймалися розлогими схилами.
* * *Її нове тіло з кожною миттю набувало сили і стрункости. Руки смерчу захопили жменю зір — в тугому конусі вихору мерехтіли білі та жовті іскри, наче вогні на святковій каруселі, плуталися у гривах коней і суперничали сяйвом з очима ЇЇ дітей.
Потім ритм збився. Ледь-ледь. На мить, коли вихор із реготом підхопив зелене авто і поніс по спіралі, вирішуючи, де саме запалити димне бензинове вогнище…
Вирішив.
Вибух розцвів, мов квітка латаття; ВОНА замилувалася танцем вогню, що ідеально вписувався у загальний ритм. І не одразу розчула зляканого крику доньок.
На землі поруч із вогнищем лежав хтось, наділений владою, ЯКА подібна була до білого спалаху, різко пахла, турбувала і дратувала. ВОНА бачила, як діти ЇЇ потрапили в коло його сили і не можуть протидіяти йому…
Почуття було таким, наче стиснений п’ястук ЇЇ мучать тупою голкою. Сильніше, ще сильніше…
ВОНА всміхнулася. Біле коло влади прибульця спалахнуло яскравіше — і змеркло. ВОНА просто струсила з себе голку. Легко; ЇЇ діти, ЇЇ пальці, ЇЇ слухняні м’язи напружились — сила їхня спалахнула темно-червоним і прорвала біле, і панцир, що ним людина намагалася себе захистити, і ледве не розірвала на шматки її саму…
Але людина ще не була безпорадна. Вдарила по ЇЇ пальцях болючим білим розрядом — і вислизнула. Ударила ще.
ВОНА розлютилась. Пальці ЇЇ зчепились, ламаючи супротивну волю, наче кістки в жорнах. Біль зайди був зеленою, мерехтливою хмаркою; ВОНА розтиснула п’ястук і надала своїм пальцям деяку свободу дії — завершити розправу.
Повернулась у маленьку — себе. Розсклепила повіки.
Її діти раділи. Їхня радість огортала її, мов м’який, прохолодний шлейф.
