У давній давнині були створіння - Кіяш Монсеф

Я злилася на батька за все. За те, що він не виконував того, що мав би, за те, що занадто довго вичікував момент. За те, що ніколи нічого не розповідав. За те, що змусив почуватися поламаною. За те, що дав себе вбити, ймовірно, за щось безглузде.

Я злилася на себе за те, що не помічала того, що відбуваєть­ся просто перед моїм носом. За те, що упускала правду, коли до неї було рукою сягнути, тому що я не звертала на це уваги.

І я злилася, що мене всюди недостатньо, за те, що не була достатньо дорослою, чи достатньо вправною, щоб належно керувати цим місцем. Я злилася, що стою перед вибором, і в будь-якому разі я щось втрачаю. Якщо я збережу за собою клініку, то докторка Полсон покине її — можливо, не одразу, але рано чи пізно покине. Так чи інакше, вона знайде власний шлях, як улаштувати своє життя. Якщо я прийму пропозицію, я втрачу єдину константу в моєму житті.

Але найменше обурення в мене викликало те, що вона мала рацію, коли вирішила викупити мене. Мені тут не місце. Це моє минуле.

Я не заслуговувала бути тут, на відміну від докторки ­Полсон.

Пропозиція була гарна. Мені не потрібно було підтвердження Девіда Ґінна для цього. Але я все одно вирішила провідати його. Був пізній вечір, і він зачинявся. І попри те він прийняв мене й підсунув крісло, щоб я сіла.

— Як давно ти знав? — запитала я.

— Кілька тижнів, — відповів Девід. — Я розумію, такі рішення важко даються.

— Мій батько прийняв би таку пропозицію?

Девід усміхнувся про себе й сумно похитав головою.

— Це було його життя, — сказав він. — Можливо, якби він був готовий піти на пенсію… Але, щиро кажучи, він навряд чи пішов би колись на пенсію, Маржан.

— Значить, це я розпродую його спадщину, — сказала я.

— Це тільки твоя думка щодо цієї ситуації, — сказав Девід. Він склав долоні докупи. — Але, можливо, я можу висловити ще одну. Усе, що ти зробила за ці останні місяці, було, по суті, ушануванням його спадку.

Це змусило мене ледь усміхнутися. Девід і гадки не мав про все те, що я зробила за останні кілька місяців. Хай там як, проте він сприйняв мою усмішку як заохочення, і продовжив з рішучим кивком:

— Ти взяла на себе відповідальність, хоч і не мусила. Ти могла розпродати все й податися геть, але ти так не вчинила. Ти керувала цією клінікою, і ти продовжувала її утримувати. Ти дала собі раду з кожною проблемою, що поставали перед тобою. І я гадаю, що якби зараз тебе побачив батько, він би пишався тобою.

Девід мав рацію. Я гадаю, що батько пишався б мною. Він міг би зробити все по-іншому, але зрештою саме ми врятували світ. Татусі живуть заради таких речей.

— Дякую, Девіде, — сказала я. — Для мене це багато ­означає.

Він підвівся й простягнув руки для обіймів, а вже за мить обхопив мої плечі й міцно притиснув до себе. Мені здалося, що він плаче, але зовсім трохи.

Через якусь мить він відпустив мене, і ми знову стояли на відстані витягнутої руки. Його очі, блискучі від сліз, були осяяні іск­рою ідеї. Він плеснув у долоні, поклав підборіддя на щиколотки пальців, і допитливо звів брову.

— Скажи, що ти робиш завтра ввечері? — запитав він. — Є якісь плани? Приходь на вечерю. Ми могли б відсвяткувати. Спадщину твого батька і твоє майбутнє. Ліз і діти будуть раді тебе бачити. Що скажеш?

Його очі світилися теплом, смутком і надією.

— Звісно, — відповіла я.

Розділ тридцять третій. Вечеря

Дім Ґінна був менший за інші будинки навколо, і трохи пошарпаніший по краях. На подвір’ї росло інжирне дерево з темними краплинками плодів під широким листям. У вікнах горіло світло — тепле і привітне. Через гілки дерева я змогла зазирнути в їдальню. Елізабет готувала стіл. Я не бачила її з часу поминок.

Я пройшла повз інжирне дерево і припаркувала свій велосипед під сходами, що вели до вхідних дверей. Скільки разів я підіймалася цими сходами, зі спальним мішком у руці, йдучи від татової автівки, припаркованої прямо на узбіччі? Це міг бути мій батько, який стояв поруч і чекав, аби віддати мене на ніч чи дві до Ґіннів. Мені могло бути дев’ять років, і я все ще б вірила, що це нормально.

На мить мені здалося, що все це вже відбувалося, так ніби я повернулася у своє минуле. Відчуття було настільки переконливим, що я спіймала себе на тому, що ніби занурююся в попередню версію себе, ту, яка нічого не знала про прихованих істот чи сімейні таємниці. Було заманливо прикинутися на вечір, що мій світ нормальний настільки, наскільки це можливо.

Але я більше не була тією дев’ятирічною дівчинкою. Я навіть не була тією ж дівчиною, якою була тоді, коли помер мій батько. Я почувалася жорсткішою. Мій погляд став гострішим. Мій світ не був нормальним, і ніколи не буде. Таємниці були всюди. Усі мрії та нічні кошмари чигали невидимцями в кожному проході, за кожним лицем. І деякі з них, найдивніші з них, колись потребуватимуть моєї допомоги. На мені тепер був обов’язок — пильнувати, бачити світ чітко, намагатися зрозуміти якомога більше.

Двері відчинилися, і на порозі постав усміхнений Девід.

— Діти, — покликав він через плече, — Маржан тут!

Коли я ввійшла всередину, на сходах почулася штовханина. Рамзі й Коул спускалися так швидко, що тільки їхні коліна, лікті та русяве волосся миготіли в очах. Минуло кілька років відтоді, як я бачила їх.

— Вісім і шість, правильно? — запитала я.

— Дев’ять і сім, уявляєш? — відповів Девід.

Вони підросли, і в них тепер було більше енергії та духу: Рамзі — вдумливий, занурений у свої думки; Коул — дикий, неохайний і буйний. Вони вже були дуже схожими на дорослих, якими зрештою стануть. Але вони все ще були дітьми, і вони підтвердили це, коли обидва підбігли до мене: Коул узяв мене за руку, а Рамзі схопив за ногу.

— Ти завжди була їхньою улюбленою нянею, — сказав Девід. — Проходь усередину.

Усередині було чисто, світло