У давній давнині були створіння - Кіяш Монсеф

Єдиноріг ішов серед них, ігнорований, забутий. Ніхто більше не мав бажання переслідувати його, переїхати однією з цих величезних вантажівок чи застрелити. Створіння вийшло у ворота і, здавалося, з кожним кроком ставало все могутнішим. Він перейшов шосе і зник поміж дерев.

— Ми зробили це, — сказала Меллорін. — Ми врятували його, чи не так?

— Так, — відповіла я. — Ми врятували його.

Змучена, але задоволена усмішка розпливлася на обличчі Меллорін.

— Ми зробили це, — повторила вона знову.

Проте я не почувалася задоволеною.

Чогось бракує.

Десь на території комплексу був чоловік, що вбив мого батька. Мені треба було поговорити з ним віч-на-віч. Мені треба було почути це від нього, і я хотіла дізнатися причину.

Я пішла до будівлі.

— Гей, — покликала мене Ґрейс. — Куди ти зібралася?

— Я мушу знайти декого, — сказала я. — Вам не обов’язково йти.

Я не озиралася. Я не очікувала, що хтось піде за мною, і я мала рацію. Коли я дібралася до головного входу в будинок, я була сама.

Вхідні двері були вирвані з петель, а світло вимкнене. Повіт­ря пропахло димом, фойє — розграбоване. Сліди від кігтів можна було побачити всюди — на підлозі, на стінах. Вікна були повибивані. Створіння тут особливо лютували.

Чиясь постать, похитуючись, виринула з тіні зали. Мені знадобилася мить, щоби впізнати в постаті Ейву — волосся було розпатлане, обличчя в синцях, а на одязі — кров.

Ідучи мені назустріч, вона спотикалася, а її очі були прикуті до дверей. Вона навряд чи помітила мене. Коли Ейва минала мене, я схопила її за плече.

— Гораціо, — сказала я.

Ейва дивилася на мене очима, сповненими сум’яття. Вона ледь помітно кивнула головою в бік коридору, а тоді відступила від мене й, похитуючись, попрямувала до дверей.

У коридорі було темно, якщо не брати до уваги мерехтливого бурштинового відблиску полум’я в дальній кімнаті. Повітря було теплим і задимленим. Я почула човгання, а за мить — постріл із гвинтівки, і ще один, і ще один. Знову човгання. Ще один постріл. Потім чоловік знайомим голосом вилаявся, коли човгання відновилися.

Відстані були дивною річчю в затемненому залі. По­заду залишилося залите місячним сяйвом фоє. Попереду, за рогом, а може, трохи далі, були відсвіти від каміна. Простір поміж ними здавався нескінченним, невідомим. Я провела пальцями по стіні й пішла за мерехтливим сяйвом та звуками попереду. Я повернула за ріг і фоє зникло з поля зору.

Тільки тоді я усвідомила присутність чогось, що мовчазно й упевнено рухалося поруч зі мною. Його дихання було м’яким і рівномірним. Без кігтів його хода по мармуру була легкою, наче шепіт. Я не могла його бачити й ледве ­чула, але я знала його через чорну нудоту, від якої холола кров, і страшну голоднечу.

Але я нічого не могла вдіяти, крім як іти далі. Здавалося, що ми прямуємо в одне й те саме місце.

Розділ тридцять перший. Відроджені ангелами

Гораціо був у своєму кабінеті, з мисливською рушницею під пахвою. Дим тут був густіший. У повітрі висіло зловісне тепло. Переляканий птах із сяючим золотим оперенням шалено тріпотів крилами під стелею. Коли я ввійшла, на крок чи два випереджаючи свого мовчазного супутника, Гораціо зробив іще один постріл у птаха, промахнувшись на якийсь дюйм. Він вилаявся й потім, побачивши мене, обернувся й направив гвинтівку на мене.

— Це твоїх рук справа? — запитав він напруженим від люті голосом.

— Я… — Не встигла я щось відповісти, як мантикора вже ввійшла до кімнати, і тепер його увага перемкнулася на неї.

Птах, відчувши свій шанс, метнувся до дверей і полетів геть. Мантикора почала ходити по периметру кімнати.

— Бачу, ти розжилася приятелькою, — сказав Гораціо.

Він направив гвинтівку на мантикору. Її вираз обличчя залишався нерухомим, порожнім та беземоційним.

— Я гадав, що ти розділяєш наші погляди, — сказав Гораціо, не зводячи очей із тварини, що обережно ступала по підлозі. — Я вважав, що в тобі присутнє бажання змінити цей світ. Але виявилось, що ні. У тобі нема нічого особливого. Ти така ж, як і всі. Паралізована страхом. Ти вважаєш мене монстром, але ти будеш стояти осторонь, коли людство нагріватиме океани й отруюватиме нашу землю та повітря. Гадаєш, цей звір голодний? Людська сила, що керує світом, голодніша за тисячі мантикор. Вони поглинуть усе прекрасне та дороге, і їм цього буде недостатньо. У нас був шанс, Маржан. Ми могли зупинити їх. Ми могли зруйнувати їхні замки та збудувати новий світ. Ми могли б відродитися як ангели. Ми могли б змінити все.

Мантикора витягнула хвіст і вдавано замахнулася, випробовуючи нерви Гораціо. Він закричав і відскочив убік, а за мить вистрілив зі страху, поціливши в підлогу.

— Ти вбив мого батька, — сказала я.

Гораціо розсміявся. Він перезарядив гвинтівку і знову націлив її на мантикору.

— Ти так вважаєш? — запитав він з недовірою. — І через це ти влаштувала хаос?

Хвіст мантикори знову грайливо висунувся, так наче дражнячись. Вона гралася з ним. Гораціо з вереском ухилився, а потім знову підняв гвинтівку.

— Ти знищила все заради цього? — запитав він.

— Я гадаю, що він намагався зупинити тебе, а ти його вбив.

— Твій батько був настільки втягнутий у все це, що він просто не міг зупинити процес, — сказав Гораціо. Вони з мантикорою наче були втягнуті в повільний, зумисно неспішний танець, намагаючись триматися одне від одного подалі. Гораціо спробував пересунути свій величезний стіл поміж собою та мантикорою, але вона відкинула його потужним помахом хвоста. — Він казав, що ненавидить брати мої гроші. — Він на мить поглянув на мене. — Але він завжди брав їх.

Мантикора знову замахнулася хвостом. Він був готовий і з легкістю відстрибнув, а тоді прицілився й натиснув на язичок.

— Чому я повинна вірити тобі? — запитала я.

Його концентрація на мить порушилася, він послабив свій палець на язичкові гвинтівки й роздратовано насупився:

— Мені байдуже, у що ти віриш.

Мантикора знову накинулася на нього, але цього разу він підняв рушницю й вистрілив. Куля поцілила мантикорі вбік, зробивши чистий, звичайний отвір, із якого за мить почала текти кров. Її тіло напружилося, і вона видала звук, схожий на воркування, але її обличчя зоставалося не­зворушним.

— Подивися на це, — сказав Гораціо з похмурим захопленням, — я поцілив у неї.

Тоді вона накинулась на нього.

Гвинтівка загримкотіла по