У давній давнині були створіння - Кіяш Монсеф

— Сідай-сідай, — сказав він, проводячи мене до дивана у вітальні, на якому я колись спала. — Я принесу тобі щось попити.

— Я зараз підійду, — прозвучав голос Елізабет з кухні.

На камінній полиці стояли фотографії: Девід з Елізабет у день їхнього весілля; виснажена Елізабет у лікарняному платті колише немовля Рамзі; Девід тримає немовля Коула, поки Рамзі сидить на колінах Елізабет. Брати в сонячний день, що повзають по камінню на краю величезної водойми. Поруч із фотографіями лежало кілька різних дрібничок: полірована мушля; зменшена модельверсія старого «порше»; майстерно оздоблена латунна фляшка з пробкою. Все було саме таким, яким я його пам’ятала.

Девід повернувся з двома склянками води і мискою ­горіхів.

Рамзі й Коул улаштувалися в кутку, де грали в якусь карткову гру з яскравими картинками й незрозумілими пра­вилами.

— Ти маєш інакший вигляд, Маржан, — сказав Девід. — Ти здаєшся впевненою. Ти маєш вигляд людини, що готова вступити в дорослий світ.

— Не знаю, — сказала я, — але думаю, що готова до наступного кроку.

— До якого?

— Важко пояснити, — відповіла я.

Я вже все спланувала в голові. Я продовжу сімейну традицію — я мусила продовжити, і сумнівам тут не місце. Але я не могла зробити це так, як зробив би мій батько. Це було просто неможливо.

Ми не збиралися більше мати справу з ветеринарною клінікою. Ми були б чимось вільнішим, гнучкішим. Я попросила б доктора Батіста допомогти, а з докторкою Полсон домовилися б про оренду процедурної кімнати, якщо вона нам знадобиться. Я б найняла Меллорін помічницею, бо ніколи не знаєш, коли вам знадобиться відьма. Я б могла навіть покликати Ерзу. Вона володіє корисними навичками.

Якщо я правильно все спланувала, то пропозиції докторки Полсон буде достатньо, аби покрити річні витрати. Це буде хаотичний рік, але хаос мене не лякає — я виросла з ним. Гадаю, я повинна бути вдячна за це своєму батькові.

І, звісно, я мушу закінчити школу.

Ми сіли на свої місця, і я спостерігала, як хлопці ходять гральними картками туди-сюди, забувши про все на світі. У цей момент з кухні до нас вийшла Елізабет у зеленому фартушку, рукави закочені по лікті, світле волосся зібране у практичний хвіст.

— Вже майже час вечеряти, — сказала вона, а потім, звертаючись до хлопців: — Закінчуйте гру й ідіть мийте руки.

Хлопці навіть вухом не повели, щоб закінчувати цю гру, тож незабаром Елізабет підійшла до них і забрала картки:

— Після вечері, — сказала вона, не звертаючи уваги на їхні протести. Після цього вона, усміхаючись, повернулася до мене: — Я багато чула про твої пригоди.

— Ви… е… чули? — запитала я.

— Я думаю, це чудово, що ти робиш, — сказала вона.

— Справді?

Мені було цікаво, що саме, на її думку, я роблю і що взагалі їй відомо.

— Клініка багато означала для твого батька, — сказала Елізабет. — Він би пишався тобою за те, що ти продовжувала утримувати її.

Коул пройшов між нами, не звертаючи уваги на нашу розмову, і простягнув мені свої картки. На одній із них був намальований вогнедишний дракон, а на іншій — моторошний замок з освітленими вікнами.

— Здається, удача на твоєму боці, — сказала я.

Він задоволено кивнув і потупотів назад.

— Я приготувала запечене ягня, — сказала Елізабет, повертаючись на кухню. — Сподіваюся, ти не проти.

І наче за командою, з кухні донісся теплий, дивовижний запах часнику, трав та ароматної ягнятини. Хтось смикнув мене за сорочку. Я поглянула вниз: на мене дивилася пара великих карих очей Рамзі, достоту як у його батька. Він помахав мені рукою.

— Привіт, Маржан, — сказав він.

— Привіт, Рамзі, — сказала я у відповідь. — В якому ти вже класі?

Рамзі підняв три пальці. Він усміхнувся, показуючи відсутній зуб.

— Але він займається математикою з чотирикласниками, — сказав Девід. — Розумна дитина. Чи не так, друже?

Рамзі невпевнено знизав плечима і, зненацька засоромившись, потихеньку пішов помити руки перед вечерею.

— Вони такі дорослі, — сказала я.

— Ще тиждень тому вони були немовлятами, — сказав Девід. — У це важко повірити.

Він підвівся з крісла, взяв свою склянку з водою і провів мене в їдальню.

Ми порозсідалися за столом: Девід на чолі, Рамзі та Коул — один навпроти одного в дальньому кінці. Запечене ягня, вилис­куючи у своєму соку, сиділо перев’язане на білому сервірувальному тарелі. У глибокій мисці височіла гора з маслянистого картопляного пюре й касероль із тушкованої капусти, посипана шматочками підсмаженого часнику. Для дітей були макарони з сиром і часникові тости у плетеному кошичку.

Девід взяв обробне кухонне начиння й почав нарізати м’ясо.

Мені на тарілку поклали шматок ягняти й ложку картопляного пюре. Елізабет роздала дітям макарони з сиром, і вони з радістю накинулися на їжу:

— Улюблена страва Коула, — пояснила вона, на що Рамзі з гордістю додав: «А моя піца».

Ягня було ідеально приготоване — рожеве, ніжне й соковите. Пюре було масляним і густим. Капуста виблискувала на моїй тарілці.

— Що ж, — промовила Елізабет, — bon appétit.

Я взялася різати ягня. На секунду ніж застряг, і я вже було подумала, що це м’ясо тверде, як стара шкіра. Але вже за мить воно піддалося, і ніж пройшов крізь нього, ніби це було тепле масло. Із розрізу здійнявся стовп пари з ароматом розмарину. Від цього запаху в мене потекла слинка.

Однак коли я піднесла виделку до губ, п’янкий аромат поступився місцем зовсім іншому — притхлому, смердючому й мерзенному.

Не встигла я відчути цей запах, як він звіявся, але мій шлунок уже скрутило. Я з гучним брязкотом впустила виделку. Всі глянули на мене.

— Усе гаразд? — запитав Девід.

— Вибачте, — сказала я.

Девід з Елізабет перезирнулися, стурбовані і збентежені.

— Щось не так… з їжею? — зважилася запитати Елізабет лагідним, але ображеним тоном.

— Ні, — сказала я. — Без сумніву, їжа чудова.

Я насилу всміхнулася, прокашлялася кілька разів і спробувала заспокоїти свій шлунок глибоким вдихом. Я погляну­ла вниз на тарілку. Їжа все ще була прекрасною на вигляд, кращою за все, що я їла в останні тижні. Вона мала достатньо добрий вигляд, щоб забути про жахливий запах, але не зовсім.

Я відсунулася від столу й підвелася.

— Мені просто потрібно трохи свіжого повітря, — сказала я і поспішила у вітальню, де зупинилась і почала глибоко дихати.

Через хвилину ввійшов Девід зі склянкою води в руках.

— Тобі зле? — запитав