У давній давнині були створіння - Кіяш Монсеф

Девід Ґінн поглянув на мене.

— Що ти накоїла? — запитав він. Він поглянув на свої руки й доторкнувся до обличчя. — Що ти накоїла?

— Девіде? — промовила Елізабет, але тепер її голос було ледве чути. Ридання дітей також стали тихішими. Я почала шукати їх, але дітей уже ніде не було. На тому місці я побачила лише по жмені сміття. Стара швабра з гуркотом упала на підлогу, де раніше стояти Елізабет Ґінн. Замість Рамзі лежав іржавий ланцюг. Його брат, Коул, тепер став лише жмутом вицвілої газети. Їх не стало, усіх їх. Вони ніколи й не існували.

Мені зробилося зле.

— Що ти накоїла? — все повторював Девід.

Він стояв там, де раніше було чоло столу, вперши руки в боки, схлипуючи від безпорадної огиди, а навколо нього на його очах розпадався його власний світ.

Нарешті кімната набула свого справжнього вигляду. Темна, забита дошками, притулок для павуків та щурів. Це було не житло для сім’ї, та й очевидно, що жодна сім’я не замешкувала тут уже багато років. Девід стояв навпроти мене на іншо­му боці кімнати, а в його очах безмовно палали лють і біль.

Ми мовчали, довго мовчали. Чути було лише його плач, перемежовуваний гучним хлипанням. Він повільно хитав головою, не вірячи власним очам. Він постарів років на два­дцять. Мені було цікаво, чи зрозумів він щось із того всього.

— Це ще не все… — пробурмотів він собі під ніс. — Це не все.

— Ти не людина, Девіде, — прошепотіла я. — Ти ж відчуваєш це, правда?

Він глянув на мене, і в його погляді були лише порожнеча та зневіра.

— Чогось… — почав було він.

— Знаю, — сказала я. — Я знаю, що ти відчуваєш.

Він насупив брови. Його очі втупилися в мене, виблискую­чи чорною ненавистю. Повітря навколо мене наче загусло. Воно почало вібрувати й гудіти. Він зробив крок до мене, і порив гарячого повітря майже збив мене з ніг.

— Ти зробила це, — сказав він. — Це твоя вина.

— Ні, — промовила я. — Девіде, ні. Не потрібно…

Але мені пересохло в горлі. Я дихала жаром. Повітря вихорилося навколо Девіда Ґінна з кожним його кроком. Я похитнулася назад, але вже не було куди відступати.

— Я монстр, — сказав Девід Ґінн, — і це твоя вина.

Його голос лунав звідусіль. Він лунав зі стін, з підлоги. Я втратила рівновагу і спіткнулася, а потім я лежала на спині, а Девід Ґінн стояв наді мною.

— Будь ласка, — промовила я, — я хочу допомогти.

Він похитав головою.

— Ти не можеш допомогти, — відповів він.

Потім Девід простягнув руки вниз, узявся за мою шию й почав її стискати. Я опиралася, але він був сильніший. Здавалося, що його пальці ніби зі сталі. Пульсуючий, грімкотливий звук заповнив мою голову. Мій зір вужчав і вужчав, і все довкола почало здаватися дуже, дуже далеким.

Мені було вісім років, я лежала у своєму ліжечку, роздивляючись зорі на стелі. Мій батько розповідав мені історію. Останню історію, яку він будь-коли мені розповідав.

Розділ тридцять четвертий. Лампа вигрібника

У давній давнині…

Однієї зоряної ночі на тихомирній вулиці одного великого міста бідняк знайшов олов’яну олійну лампу, яку залишив якийсь мандрівник. Лампа була пооббивана й пом’ята, але все ще годяща. Її прикрашало хитромудре різьблення, а до вишуканих деталей та орнаментів на ній, безперечно, доклав руки талановитий ремісник. Певна річ, за неї можна було б уторгувати добрі гроші на базарі, якби бідняк знайшов чесного купця.

Натомість він відніс лампу до своєї хатини біля річки. Він був вигрібником і заробляв собі на прожиток тим, що очищав нічні горщики багатіїв у великий чан, а потім вивозив відходи до вигрібних ям для спалювання. Його хатина була майже поруч із цими ямами, і через це дим від вогнища часто проникав до його маленької кімнатчини, як і сирість від ріки, тож у хатині ночами було завжди холодно. Але це було його життям, і він звик до цього.

Він приніс ганчірки й узявся протирати лампу. Не встиг чоловік очистити її, як із її носика вирвався стовп синього вогню, здійнявся до самої стелі, а тоді завис перед очима бідняка. Від жару верткого вихору тремтіло повітря. Полум’я пахло паленою корицею та гвоздикою, але диму при цьому не було. У самому його центрі витала маленька бліда постать із підібганими за східним звичаєм ногами та яскравими й гострими, наче діаманти, очима.

— Я знаю, хто ти, — промовив бідняк. — Я не хотів завдавати тобі шкоди.

— І ти не завдав жодної, — відповів джин. — Злий маг за­мкнув мене в цій в’язниці двісті сорок років тому. Ти звільнив мене.

Бідняк, незнайомий із жахіттями в’язниць, розслабився.

— Було б краще, якби твій перший смак свободи був у більш приємному місці, — сказав він. — Я всього лише бідний вигрібник, і ця хатина — все, що в мене є. Але ти можеш почуватися тут як удома.

Джин вклонився, і полум’я вклонилося разом із ним.

— Слова, гідні короля, — промовив він. — Але я твій боржник. Тричі ти можеш просити мене, і тричі я виконаю твої прохання, якщо буду спроможний.

— А що у твоїй владі? — запитав бідняк.

— Вогонь і вітер, — відповів джин. — Від мене неможливо приховати таємниці, бо щойно вони промовлені, вітер запановує над ними й ніколи не забуває. І жодне творіння людське не захищене від мене, бо вогонь розтопить навіть камінь.

— Я мав сина колись, — сказав бідняк. — Він був молодий, коли помер від віспи. Ти б міг повернути його?

— Час не підвладний мені, — відповів джин. — Жаль мені твого сина і тебе, але я не можу виправити те, що вирішив забрати час.

— Я мав дружину колись, — сказав бідняк. — Я кохав її. Але коли помер хлопчик, вона відвернулася від мене. Ти міг би повернути її назад?

— Якщо вона жива, — сказав джин, — я можу повернути її тобі. А якщо вона в скорботі, можливо, зможу забрати її сум від неї, бо в горі — слід вітру та вогню. Проте я не можу змусити її покохати тебе.

— Тоді я не знаю, що просити в тебе, — відповів бідняк.