У давній давнині були створіння - Кіяш Монсеф

Дивно, але я не ненавиділа Гораціо. Мені було його жаль. Він започаткував щось, і воно стало більшим за нього, більшим, ніж його розум міг витримати. Більшим, імовірно, ніж будь-який розум міг би дати собі з цим раду. Він просто загубився в цьому.

Я думала також, чи не змінила ця безіменна сила й мене. Світ здавався тепер значно крихкішим. Автівки, повз які я проїжджала по дорозі на роботу, обличчя дітей у школі, навіть затишок батькового кабінету — усе було зроблено з найблискучішого та найкрихкішого кришталю. Найменший дотик міг розбити його назавжди.

Я перевірила карниз клініки в пошуках свого старого вулич­ного кота, але його ніде не було видно. І попри те я насипала трохи котячого корму в його миску, потрясла нею декілька разів і виставила за дверима. Я знала, що наступного разу, коли прийду перевірити, їжі вже не буде.

Повернувшись усередину, я роззирнулася, щоби зрозуміти, чи можу я хоч чимось комусь допомогти. У вестибюлі було тихо. В іншому кінці клініки пацієнтам надавали допомогу. Процедурна кімната була вже прибрана й підготовлена до наступної операції. Ніхто не потребував моєї допомоги. Тож я повернулася у свій кабінет, щоб робити домашнє завдання.

Я пробула там всього лише кілька хвилин, коли у двері постукали. Це була докторка Полсон.

— Чи ми можемо зараз поговорити? — запитала вона.

— Сідайте, будь ласка, — сказала я.

Вона усміхнулася й сіла навпроти мене.

Під пахвою в неї була тонка папка, не схожа на історію хвороби пацієнта. Докторка поглянула на неї, потім на мене.

— Отже, — промовила вона, — іноді ти знаєш когось роками, а потім одного чудового дня ти бачиш його в несподіваному ракурсі.

Докторка затихла й відвернулася. Вона здавалася не­впевненою, майже нервовою, а я не пригадую, щоб бачила її колись такою. Відтак вона спрямувала свій погляд прос­то на мене.

— Твій батько і я, — промовила вона, після чого надовго замовкла. І коли я ніяк не відреагувала, вона протягнула руки долонями догори: — Що ж. Ось і все. Джамшид і я.

Докторка з полегшенням зітхнула, і вся ця пташина настороженість, здавалося, розтанула, і я вперше побачила її, розгублену, самотню й засмучену. Я мовчки сиділа, поки світ викривляв мою реальність, як і завжди, коли змінювалися основні факти мого життя.

— Між нами були почуття, — сказала вона. — Нічого більше. Але це були… сильні почуття.

— Я нічого не знала, — сказала я, що здавалося безглуздим, але водночас було щирою правдою.

— Він не хотів розповідати тобі. Він не був готовий. Він сказав мені, що спершу він мусить дещо зробити. Він сказав, що повинен налагодити стосунки з тобою. Тому я чекала. Я чекала… — Вона замовкла.

Мій мозок почав прокручувати в пам’яті всі ті моменти, коли я бачила батька з докторкою Полсон разом, шукаючи зачіпки, які я пропустила. Я почувалася маленькою дитиною, занадто незрілою, щоби розуміти речі, які відбуваються навколо мене. Я хотіла відповідей, але, мабуть, уже не буде відповідей. Докторка Полсон у своїй звичній прямолінійній манері вже розповіла мені все, що мені потрібно було знати.

— Як довго?.. — запитала я, бо треба було щось запитати.

— Залежить від того, з якого моменту починати відлік, — сказала вона. — Гадаю, кілька місяців.

— Чому? — запитала я. — Маю на увазі, чому він? Чому зараз?

— Він був гарною людиною, — сказала вона. — Його душа боліла, він був обачним, але він був добрим. І я думаю, що він хотів бути щасливим.

— Чому ви не розповіли мені раніше? — запитала я.

— Я не думала, що ти воліла б знати.

— Тоді чому розповідаєте тепер?

Вона зробила ще один вдих, і образ сторожкого птаха повернувся.

— Тому що я хочу купити клініку, — сказала вона, — і я хочу, щоб ти мені довіряла.

Докторка поклала папку поміж нами і присунула її до мене. Я відкрила її і проглянула кілька сторінок.

— Договір достатньо справедливий, — сказала вона. — Я показувала його твоєму бухгалтеру, і він погодився.

— Ви показували його Девіду? — запитала я.

— Я попросила його нічого не розповідати, — відповіла докторка Полсон. — Я хотіла сама тобі розповісти.

Я пройшлася очима по сумі, а потім ще раз. Це було більш ніж справедливо.

— Чому? — запитала я.

— Тому що я хочу, аби ти сказала «так», — відповіла вона.

— Але чому? Чому саме це місце?

Вона усміхнулася про себе.

— У нас були птахи, коли ми зростали. Папуги та кури. Я доглядала за ними. Я завжди хотіла бути ветеринаром. Я завжди хотіла мати власну клініку, із самого дитинства. Але коли я закінчила ветеринарну школу, грошей не було. Мої батьки були шкільними вчителями. Ми не мали великих статків. Якийсь час я працювала ветеринаром на заміну в різних місцях. Потім твій батько найняв мене. Я гадала, що пропрацюю якісь кілька років, достатньо довго, аби довести до ладу справи з кредитом. Але потім захворів мій батько, і коли я розібралася з цим, захворіла моя матір. У мене ніколи не було слушного часу.

— І ви справді хочете це місце.

— Тут усе, що мені потрібно.

— І ви хочете зробити цю пропозицію. Ця пропозиція в папці.

— Мені вже ухвалили кредит. Усі папери всередині.

Я переглянула сторінки.

— Я повинна подумати про це, — сказала я.

— Я добре дбатиму про клініку, — сказала вона. — Обіцяю.

— Я знаю, — відповіла я.

Після цього вона делікатно та впевнено встала, щоб піти.

— Докторко Полсон, — звернулася я. Вона зупинилася у дверях. — Він ніколи не міг налагодити справи, щоб це не означало. Якщо вам цікаво. Але я гадаю, він намагався.

Вона нічого не відповіла. Коли вона вийшла, тиша, що прийшла натомість, була щонайменше такою ж дивною і сюрреалістичною, як і будь-яке зі створінь Гораціо.

Тато і докторка Полсон… Я промовляла ці слова знову й знову, і я не могла змусити їх набути сенсу. Чому він мені не розповів? Чому він не виправив ситуацію? Несподівано я розізлилася.

Я злилася на Еллен Полсон за те, що вона виявилася не такою, якою, як я думала, мала б бути. Вона була не просто докторкою Полсон, що оглядала пацієнтів у другому оглядовому кабінеті, і саме цей факт порушував щось делікатне й чутливе. Вона хотіла чогось, як і я. Вона була змучена, й ображена, і розчарована, як і я.