Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

Почерк явно належав Алісі, та й стиль написання листів був теж її. Сумнівів, що це писала сестра, не лишалось жодних.

Але чому так? Що могло трапитись?

Я смикнулась, аби гукнути Есмонда, але згадала, що його зараз нема вдома. Вирушив у Безодню… Святі стихії! Але ж не можу я змусити сестру чекати так довго!

Довелось швидко вдягатись та вирушати на пошуки Аліси. Я ледь не вискочила з будинку боса, вчасно згадала про туфлі. Швидко накинула на плечі шаль та, стискаючи в руках конверт в надії, що він приведе мене до Аліси, поспішила до парку.

Звісно, в нашому місті парк був не єдиний, та я вирішила, що Аліса говорила про той, що розташовувався в академічному кварталі. Зрештою, це був самий логічний варіант. І від Есмондового, і від нашого будинку туди не надто далеко йти, і ми з сестрою частенько гуляли там раніше, коли зустрічались після занять. Навіть мали кілька улюблених доріжок.

Я сподівалась, що зустріну сестру біля виходу, але під аркою її не виявилось. Що ж, я мала сподівання, що вона зараз на нашому місці. Був там один крислатий дуб, під яким ми часто сиділи на невеликій лавці, роздивлялись пишну крону та говорили про всяке дівоче. А взимку любили дивитись на хитросплетіння гілок та уявляти, як красиво стане, коли знов з’явиться листя.

Не гаючи часу, я кинулась по широкій центральній алеї, тоді звернула направо, обираючи найкращий шлях до потрібного місця. На лавці під дубом я ще здалеку побачила тендітну жіночу фігурку. Більше нікого довкола не було, до цього дубу друзі та закохані пари доходили рідко.

– Алісо! – гукнула я сестру.

Вона чомусь не обернулась, так і продовжила сидіти спиною до мене. Але це точно була її сукня, її фігура, тож я прискорила крок.

– Алісо!

Знов тиша. Я вже підійшла зовсім близько, простягнула руку, зачіпаючи сестру…

Та пальці пройшли крізь неї, мов це була не жива людина, а лише дим. Я скрикнула, відступила назад, не розуміючи, що сталось.

Аліса піднялась, повернулась до мене. Так, це все ще була вона, але… Лише зовні. Дівчина навіть не торкалась ногами землі, пройшла крізь лавку…

Привид?!

Я охнула.

– Алісо, – прошепотіла я. – Що з тобою?

Вона простягнула до мене руку. Я не змогла навіть зрушити з місця, аби відповісти на її жест, тільки перелякано дивилась на сестру. Що це за магія така? Що з нею трапилось? Таке буває лише з мертвими, але ж це моя Аліса, вона не могла загинути!..

Привид дотягнувся до моєї щоки, і я відчула, як все моє тіло скував раптовий холод. Похитнулась, не в силах втриматись на ногах, і відчула, як мене знов поглинає знайома темрява. Густа, мов… Демонічна.

Аліса раптом зникла. Її тендітна фігурка перетворилась на чорну хмару, і та насувалась на мене швидко-швидко, а я все ще стояла, примерзнувши до землі, і нічого не робила, аби захиститись. Хмара дотягнулась до мене, накрила з головою…

Я провалилась в темряву, таку схожу на ту, з якої ледь вибралась тиждень тому. Тільки цього разу, здається, нікому було кликати на допомогу та рятувати мене. Останнє, про що я встигла подумати: я сама все зіпсувала.