Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— А ти хіба турбувався? Мені здається, ти й не припускав, що я можу тебе не полюбити... знову, — відказала чаклунка втомлено. — Як думаєш, хто переможе на виборах? Темний чи світлий? Я читала презентабельну програму угорського світлого, але після всього, що наробив Берток, у мене відверта алергія на них усіх. Добре, що панусьо Емек утримався. А от щодо Віслава в мене, ти знаєш, не так багато заперечень, як раніше...

— Та яка різниця? — перервав Златан.

Дівчина відчувала наслідки переломів в обережному потиску його руки, хоч над потрощеними пальцями попрацювали багато. Златан казав, що після такої рани, коли кістки збирали з уламків, можуть залишитися сліди. Тож їй доведеться звикати до цієї нової руки — з менш гнучкими пальцями, з широким зап'ястям, який перерізав шрам, проте його ховала манжета з темно-зеленими запонками, що, як завжди, містили найкраще зілля зцілення.

— Я згоден з Аланом, — вів чех далі, — світлі і темні — різні. І не треба прикидатися, наче ми однакові чи колись такими станемо. Але в якийсь момент це перестає бути важливим. Тоді на перший план виходить щось інше. Я не очікував, що демон, котрого боявся все життя, виявиться главою. Що дід так легко захоче пожертвувати мною влітку — і ось тепер знову, просто задля помсти. Що дядько Берток піде на все заради нещасного голосу судді... Усі вони були темними. А світлий Желібор сам-один рвонув нам на допомогу. А я навіть не маю що протиставити його вбивці.

— Ти знаєш правду.

— Цього мало. Поки що.

— Не сип сіль на рану. Скажи краще, пане суддя, а якщо ми переживемо ці вибори, то можна мені у відпустку?

— Ні.

— Чудово. Тоді я подам заяву про офіційне визнання української фракції. Вони не можуть удавати, ніби нас не існує, якщо навіть Вартова — українка!

— Не кажи цього при панусеві Емеку, бо його удар схопить. Він так носиться з твоїм польським корінням! — Златан розсміявся, а тоді раптом опустив голову. — Я мав не дати ситуації дійти до цього.

— А я мала схопити тебе за барки. Спинити і не дати самому піти в те пекло.

— А я мав прислухатися до тебе. Зосередитись на артефактах і краще усвідомити загрози, які були довкола нас. Я мав бути з тобою того вечора, коли прийшов Віслав...

— Ти розтовк йому пику потім, так? — гмикнула Варта.

— Звідки знаєш? — Златана це питання застало зненацька.

— Від Алана.

— Гаразд. Так. Насправді в мене аж руки тремтіли з тієї миті, як я склав обітницю судді, — так хотів перестріти Віслава і... Я, мабуть, убив би його на місці, якби він не був кандидатом.

— Я рада, що ти не зробив цього. Врешті, «світлий диявол» може стати корисним — тепер у нас є могутній соратник проти Бертока... Златане, ми обоє постаралися, щоби ситуація докотилася до цього.

Дівчина поглянула на поплямований килим і подумала, що невдовзі хтось може навідатися по них.

— Та-ак... Але, знаєш, я вже бачу, як на з'їздах мені закидатимуть, що я маю пільги у Вартових, бо один із них — мій брат, а інша — моя дівчина.

— Хіба стосунки між суддями і Вартовими не заборонені? — нагадала Варта, хоча слова тенькнули всередині ноткою болю.

Златан тихо просвистів якусь мелодію й скосив погляд у бік чаклунки:

— А хай спробують мені щось заборонити. Хай спробують... Але якийсь час усе буде складно. Поїдеш додому?

— Так, було б непогано. Я використала цю поїздку як причину не розповідати батькам правди про Вартових і своє походження, але, думаю, ніхто від цього не виграє. Хай знають, що я чогось...

— Варта, — перервав її Златан і розсміявся. — Так. Безперечно, так...

Дівчина замовкла і пригадала перший день у празькій квартирі, коли вона уявляла світле майбутнє на престижній посаді з найкращим у світі напарником.

— Ми зможемо бачитися часто, — заспокійливо пробурмотів Златан.

— Ага.

— Слово судді.

— Ага.

— Я люблю тебе.

— Ага, я ж крутезна Вартова.

— Я полюбив би тебе, навіть якби ти була слабкою безрідною чаклункою.

— Ага... Що, навіть світлою? — гмикнула дівчина.

— Жартуєш, нехороша моя?

— А що ще залишається?

— Тоді так. Навіть якби ти була світлою... Але не слабкою.

— Не говори цього так серйозно, — Варта клацнула замком на сумці і рішуче дістала з неї обидва артефакти. — Пане суддя, поки ви не рвонули кудись у надважливих справах Конгломерату, нам потрібно пройти ритуал.

— Ти ж розумієш, що це нічого не змінить?

— Змінить. Тобі потрібно зробити це, так? Мені теж. Щоб контролювати свою силу. Ти вже Вартовий, Златане. Навіть якщо про це знатимемо лише ми з тобою.

— Про це справді знатимемо лише ми з тобою. Якщо випливе назовні...

— Буде скандал. Тебе звільнять. Прийдуть кровопивці. І ти — труп. Тому ми нікому не скажемо. Навіть Амброзові. З ним же нічого не станеться?

— Ні. Сила Вартового може належати лише комусь одному з родини, а оскільки у фіналі Гри її вже оживив у собі я, то Амброзові нічого не мало б загрожувати. А після нашого ритуалу — й поготів. Мій брат залишиться за бортом цілком і повністю, як він того й бажає, — проблиск усмішки на Златановому обличчі втішив Варту, попри те що їй хотілося завити від безвиході. Але вона лише стиснула артефакти міцніше.

***

— То як приносити ці клятви? — чаклунка погано пригадувала ритуал, який вони проходили з Амброзом, бо тоді її нудило від самої думки про неправильність усього цього.

Артефакти обпікали крижаним холодом. Десь у глибині думок внутрішній голос нашіптував, що це — те, чого вона хотіла. Те, задля чого вона народилася. Переметнулася на століття в часі. І померла.

— Спікер тоді читав пафосну промову, але, думаю, можна обійтися без неї, — Златан скептично подивився на келих та кинджал у руках дівчини і видихнув. — Хіба що ти хочеш...

— Ні. Ні. Має бути щось інше, — Варта похитала головою. — Артефакти... мені здається, вони живі. І не терпітимуть брехні. Розумієш? Чи я здаюся трохи божевільною, бо називаю живими чашку і ніж?

— Жодної брехні, — Златан усміхнувся й примостився навколішки біля неї і накрив руку, що стискала