Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець
Златан замовк.
Варта напружилась. Ось зараз. Зараз вони атакують. Проте кровопивці тільки хиталися з боку в бік, ніби їх колихав протяг, і вели далі:
— Ми любимо правду, чародію. Сміливість поважаємо як найвищу з чеснот. Тому вислухали тебе. Але завдання наше не слухати — а покарати вбивцю. Вбивця — ти. Тобі нема прощення за тінь Його Високості, зірвану свідомо чи випадково.
— А за кров празьких чародіїв кого вбивати? — гаркнув Амброз, котрий тремтів так, ніби це йому загрожувала розправа.
Кровопивці озвалися — не гнівно, не ображено — рівно й просто. Саме ця рівність їхніх голосів найдужче лякала Варту. Вона розуміла, що почвари не відчувають ненависті чи злості, вони не хиляться від емоцій чи Златанових аргументів, їм начхати на закони Конгломерату. Тіньові прийшли сіяти смерть. Усе інше цікавило їх не більше, ніж дзижчання мухи.
— Ми платили за кров, чародію, — видушили вони. — Се частина угоди.
— До біса такі угоди!..
— Тихо, Амброзе! — прикрикнув Златан. — Ми не для сутички тут.
Варта зрозуміла, що якщо не зробить нічого, то з хвилини на хвилину все вибухне. Але що зробити? До чого апелювати перед тварюками, котрі мають свій закон і вірять лише...
Лише крові. Та силі. Тому слова для них — пустий дзвін. Тому нема сенсу апелювати до чаклунських статусів і традицій — треба, щоб тіньові відчули загрозу для себе. Загрозу, якої не відчували вже століття, — те, що ховається в її, Златановій та Амброзовій крові.
— Пане суддя! — вигукнула чаклунка. — Ви недостатньо чітко висловилися щодо ваги вашої роботи, — вона зробила крок уперед. — Іменем Вартових Центральноєвропейського конгломерату заявляю, що ваші претензії до Златана Богуміна не мають сили. Бо він є суддя чеський. Його оберігає недоторканність...
— Ми вже чули се, чародійнице.
— Але він має й інший захист: прадавню силу Вартового в своїй крові — і мене як напарницю. Тому якщо посмієте торкнутися його, то Пожирачі, як ви звете нас, вистежать кожного з вас і знищуватимуть удень та вночі, у великих містах і забутих селах, усюди, де тільки майне ваша тінь. Якщо ви посмієте простягти кігті до судді чеського, на плечі якого наш добробут спирається, то, клянуся на своїй крові... — вона звільнила павутину і перерізала собі долоню, відчуваючи, як спалахують жагою очі кровопивць, — ...клянуся, що покладу своє життя до останнього вдиху на те, щоби стерти вас на попіл.
Варта стиснула долоню, з якої капотіла кров, і тільки тепер відчула, що вона вся горить. Тіпало, мов у гарячці. Але ця клятва могла зіграти краще за прості слова.
Створіння зашелестіли схвильовано та збуджено, а тоді заговорили:
— Ви назвалися Пожирачами. Пожирачів у цих краях не було вже...
— Сто років, — твердо відповіла чаклунка. — Та ви добре відчуваєте, що палає в моїй крові. Ви й самі розумієте, що перемогти могутнього принца Атанаса не зміг би простий маг. Вартові знову на сторожі Конгломерату. Ви ж чуєте це.
Вона примружила очі й окинула поглядом стіну тіней напроти.
— Це правда. Ти правдиво носиш дику кров... Але вбивство особи королівської тіні стоїть вище над усе, — зашелестіли почвари.
Чаклунка не стримала стогону. Златан узяв її поранену руку в свою. Його долоня спітніла й вихолола. Дівчина уявила, чого йому коштувало стояти зараз перед своїми потенційними вбивцями і говорити спокійним та впевненим голосом, ніби він звертався до правлінців з трибуни Конгломерату.
— Ми добре почули твою клятву, правдива Пожирачко, — продовжили кровопивці. — Від імені великого роду королів Валахійських говоримо, що готові протистояти тобі, доки останній із нас не впаде попелом на землю.
— Це я можу й зараз влаштувати, — озвався Амброз, хрускаючи фалангами пальців. — Пожирачів, слава вищим, у нас вистачає. Вартова буде не сама, коли прийде по ваші тіні.
Кровопивці застигли; невловимі погляди черкали тепер празького главу, на котрого раніше вони не звертали ні дрібки уваги.
— Троє, — шелеснули вони, мовби спантеличені цим відкриттям. — Троє... Коли Його Високість вирушив до Богемії, Пожирачів не було, а празькі чародії запевняли у відсутності загроз. Тепер же дика кров ожила аж у трьох... Ми чуємо вас добре. Ми чуємо вогонь, який устигли забути за сто літ. Це достеменно він...
— І ви не отримаєте Златана Богуміна без бою, — запевнила чаклунка. — Тож подумайте, чи варто виходити на цей бій.
Їй здалося, що незримі голки прошили тіло наскрізь, хоча то тільки горіли погляди. Що в тих поглядах було, окрім жаги допастися до порізу на її долоні, Варта не могла вловити, але інстинктивно відчувала, що змогла хоч трохи похитнути бажання кровопивць роздерти Златана, як вони зробили цієї ночі з Дворжаком і ще чорт його зна зі скількома чеськими правлінцями.
— Дайте нам час на нову ухвалу, — прошепотіли кровопиці в унісон.
Хвилину чи дві вони стояли в тиші: тіньові збилися докупи, у колі жебонів шепіт, якого чаклунка не могла розібрати, скільки не вслухалася. Та носії помсти продовжили дуже скоро:
— Ми цінуємо се життя, хай і в мінливому світі. Тому наше слово буде таким: зважаючи на те, що вбивцю хранять древня кров та закон чародійного люду, ми залишимо йому життя, допоки недоторканність судді лежить на його плечах. У той же день, як він зніме з себе зобов'язання перед цим Конгломератом, ніщо не стримає нас від того, щоби вчинити помсту, — тіні хитнулися. — Також накладаємо на вбивцю заборону без заклику від нас в'їжджати до Будапешта і наближатися до оплоту королів, бо там клятва не матиме сили. Хай пам'ятає про смерть у тіні, яка чекає на нього. Хай вона стане нагадуванням про те, що за все треба платити. Бо ваші життя короткі й ви бездумні, Пожирачі. Кидаєтесь у вогонь, не думаючи про те, кого він палить, не думаючи про те, що буде далі. Але далі завше є. Ви маєте нашу непорушну клятву на цьому, — кровопивці замовкли, а коли заговорили знову, Варта вперше вловила в
