Меч і хрест - Лада Лузіна

– Але Килина мертва! Обряд закінчено. Так написано в книзі.

– А Митя її читав? – іронічно поцікавилася Дарина. – Її ніхто не міг читати, крім нас. Обряд завершено випадково. У цій історії все випадковість. Ми випадково прийшли в «Центръ». Жертви випадково прийшли до вбивці. І якщо цей К. Д. дійсно існує, він, мабуть, сам диявол. «Д» – диявол, «К» – кошмарний!

Марійка широко розкрила рот, мабуть, збираючись сказати щось дуже велике і важливе, але, подумавши, мовила тільки:

– Одначе все це якось незрозуміло пов’язане між собою. Адже саме портрет Прахової висить у Кирилівській церкві! І саме її чоловік запросив Васнецова розписувати Володимирський до Києва, де він писав «Трьох богатирів», що билися в Кирилівській зі змієм, у жертву якому Митя приносить людей, аби отримати скарб, що його вже знайшов Прахов, який був уві сні чоловіком Каті.

– Так…

Дарина задумливо почухала ніс. Потім за вухом у кішки. Зігнувшись, подивилася на Марійчин годинник і, зі здивуванням виявивши на ньому тільки три дні, розпливлася в шкодливій посмішці:

– Часу навалом! А чи не пройтися нам на квартиру до Васнецова? Ось підемо до нього та й запитаємо, що він тут такого намалював, що це досі знищити намагаються? А Прахов твій де жив?

– Тут, – сторопіла Марійка. – За рогом, на Володимирській.

– Так це взагалі поряд! Тоді до обох, – безтурботно резюмувала Чуб таким тоном, наче йшлося про візит до двох приятелів, які мешкають по сусідству. – О’кей. Шукай другий ключ. А я піду костюмчики нам роздобуду. Я знаю де, одна нога тут, а друга вже повернулася.

– Ти що! Біля під’їзду засідка!

Чуб знову вимогливо почухала ніс. Ніс оптимістично задерся догори:

– А я з горища! На мітлі!

– Удень?!

– Парашут! Ось навіщо він лежав у шафі!!! Я прикинуся парапланом! Напевно Килина так і робила…

– Дарино, – зніяковіла Марійка. – З приводу ключів – це припущення! У нас, скоріше за все, нічого не вийде.

– А не вийде, – безтурботно знизала плечима та, – значить, так і буде. З нами ж нічого не станеться, еге ж? І взагалі, я давно зрозуміла. От усі кажуть: думай, думай спочатку! А це – дурня. Перш ніж робити, краще не думати про наслідки. Бо якщо подумаєш, напевно дійдеш висновку, що робити це краще не варто! І так усе життя, нічого не зробивши, і просидиш.

Катя у відчаї опустила голову на кермо й заканючила:

– Чорт…

– Що накашете, хашяйко? – негайно пролунало догідливе ззаду.

– Дурка чортова! Я – чортова дурка! – з ненавистю вилаяла себе Катерина.

– Че чешть для мене! – захоплено завертівся Чорт.

– Ідіот, – різко розвернувшись, Катя осадила його поглядом. – Я забула, забула, що можу…

Вона прочекала Марійку на Пушкінській більше години, ні на крок не відходячи від машини і благополучно проґавивши зустріч із хазяйкою клубу, з якою збиралася обговорити кілька нюансів поєдинку, а точніше, повільно й зі смаком насолодитися передчуттям своєї майбутньої феєричної перемоги. Але тепер Катя була не впевнена навіть у тому, що вирушить «убивати мадам Динозавриху», та не викине бутель із проклятим переможним зіллям у першу-ліпшу канаву.

Марійка не прийшла.

Вона зателефонувала їй надто пізно.

І лише коли «пізно» стало зовсім безперечним і, заповнивши салон машини, переламало накопиченим тягарем Катину шию, у відчаї впустивши голову на кермо, Катя згадала, що вона – Києвиця!

– Марійка потрапила до міліції. Я попередила її надто пізно, вона не встигла втекти…

– Але, моя Яшна пані, навіщо? – по-бабськи сполохався Чорт. – Ви не мусите допомагати їм! Інакше…

– Тебе не запитала! – побіліла Катя. – Марійка – моя! – гаркнула вона, не вдаючись до подробиць.

Утім, «моя» було для Каті поняттям абсолютно вичерпним, що не потребувало ніяких роз’яснень – «подруга» або там «рідна душа». І ніхто в цілому світі не смів робити замах на те, що Дображанська вважала «своїм»!

– Ти можеш дістати її з міліції? Так чи ні? – заричала вона, вже гармонійно вписавшись у роль повелительки чортів і вписавши особистого чорта у звичайний штат своїх служників.

– Як накашете, Яшна Києвиче, – скривджено заскавчав служник.

– Ну так чого розсівся? Швидше!

Чорт блимнув у неї перед очима. Катя нервово зморгнула і оскалилася, аби розкричатися ще сильніше, але той, що блимнув, старанно і квапливо залопотав:

– Ваша Малійка у веші, моя Яшна пані. І ш нею длу-га – не ваша!

– Чуб? Отже, менти не доїхали? – зніяковіла пані.

– Панове менти навклуг веші Києвич. Шдуть, коли Києвичі вийдуть іш веші. Накашете лятувати їх обох? – уточнив він похнюплено.

– Я не зрозуміла? А чому вони їх відразу не взяли?

– О, моя Яшна пані…

Чорт почав поспішно шепелявити довге й погано зрозуміле: про недоступне для «сліпих» «вічне жавшди», перемішане з повторюваним «не мушять допомагати їм», «вони не мушять жнати», «інакше…»

Тоді як Катя, кривлячись, боляче терла праву скроню, вдавлюючи в нього власне здорове резюме:

«Марійка не встигла втекти, а Дарина встигла – через дах. Поки Марійка і Дарина сидять у вежі Києвиць, їм нічого не загрожує. Поки Марійка з Дариною, перша не рятуватиметься без другої.

А Марійка і Дарина – це вже занадто…»

– Усе, закрили тему, – незадоволено буркнула вона, вмикаючи мотор.

– Не шумуйте, моя Яшна пані, – зацокотів шоколадний Чорт. – Шама доля на нашім бочі! Нехай вони шидять там, поки ви не штанете іштинною…

– Без тебе розберуся, – відрізала Дображанська. І її «вольво» зірвалося з місця.

Приблизно через півгодини, відвідавши кілька базарів і одну книгарню, Катя стала щасливою власницею пишного парика у вигляді сотні блондинистих кісок, пари