Меч і хрест - Лада Лузіна

– Та що ви натякаєте! – обірвала ту розсерджена Чуб (не знаючи, як заткнути балакучу бестію, готову спалити її аферу). – Від любові ніхто ще не помирав! А ось ми у справжній небезпеці! А загинемо ми тому, що, сто відсотків, у Кирилівській засвітиться вночі червона зірка, і ми попремося йому заважати. І хто вас годуватиме тоді? Мовчали б!

Беладонна глибоко подивилася на неї і, сумно похнюпившись, пішла геть.

– Стривай, так це правда? – нарешті злякалася пророцтва Марійка.

– Килина ніколи не бр-р-рехала! – істерично прогарчав Бегемот із полиці.

– І Митя вб’є нас трьох? Але це абсурд! Ти ж його бачила…

– А про трьох санітарів – чула? Добре, хоч усе пояснилося, – філософськи резюмувала Чуб, скорботно повертаючи Пуфик на підлогу.

– Ні, далеко не все, – не погодилася дійшла студентка. – Ми досі не знаємо, що означали сни Каті. Чого вона бачила себе дружиною Прахова? Що Прахов знайшов у Кирилівських печерах? Чому сатанинський вівтар, який знайшли в печерах ми з Миром, складається з розпиляних ікон Божої Матері? Для чого різали «Трьох богатирів»? Навіщо знадобилося вбивати Килину й передавати її силу нам? І головне, хто такий К. Д.?

– Вау! – завантажилася Землепотрясна.

І видала на-гора:

– Чому? – Бо кінчається на «у». Ти хто? – Дід Капто. Куди? – В закудикані гори. Кому? – Хто любить Хому. Коли? – Як рак свисне. Звідкіля? – Зі шпиля. Навіщо? – На «пти». Крім того, на два одвічні запитання: «Хто винен?» і «Що робити?» – існує дві одвічні відповіді: «Ніхто не винен!» і «Нічого не робити!» – відбилася скоромовкою вона. – Гаразд, не шизій, це так, витрати виробництва. О’кей, нумо складати пазл!

Дарина Чуб розгорнула прапор, який становив на цю мить увесь її дівочий гардероб, і, вкотре безкомплексно ознайомивши Марійку зі своєю пухкою анатомією, рішуче відчухрала полотнище від рідного древка і пов’язала жовто-блакитну тканину навхрест, на зразок пляжного парео.

– Отже, – переконано затягнула вона вузол за шиєю. – Є такий собі божевільний із приємною зовнішністю, багатим татом і лікарем-просвітником. Він уявляє себе спадкоємцем гетьмана і, щоб отримати фамільні скарби, починає ритуал: будує вівтар сатані та вбиває двох людей, які забрели туди у своїх справах.

Вона вивільнила з вузла бісерну інсталяцію й акуратно розпрямила зім’яті дротяні вусики.

– Але з Ритою він, можливо, розмовляв іще вдень, – нагадала Марійка.

– Може, – спокійно припустила Дарина, – вона прийшла на розвідку. Побачення поряд із Павловкою – це не побачення в Пасажі. Ось і вирішила подивитися, куди кличе її Мир. Він же кадр той іще… був. Зараз – нічо, терпіти можна. А Митя на вигляд – кульбаба, одягнений пристойно, чіпляється, здається, до всіх дівчат. Через те, коли він увечері до неї знову підійшов, вона навіть не злякалась. І дядько твій теж не злякався. А Митя його по голові оглушив. Кров із нього випустив. Зловив випадкову попутку, сказав, припустімо, що це його п’яний тато, довіз до Лаври і там…

– Припустімо, – кивнула Ковальова.

– Припустили, – розохотилася Чуб.

Вона впала на канапу.

Ізида Пуфик негайно плигнула до неї на руки й почала з мурчанням втоптувати Даринин живіт. Живіт затрясся від сміху, – думки про смерть явно не затримувались у голові Дарини.

– Ну, а ще в нас є три землепотрясні та зубодробильні дівулі, які випадково прийшли на перевернутий Андріївський узвіз. І це вже зовсім інша історія – про те, як вони стали відьмами…

– Києвицями…

– …і мусять тепер зупиняти «те, що може порушити істину». Два «може порушити» вони, щоправда, проморгали, а друге таки зупинили. – Чуб, схоже, спокусилася версією Красавицького. – І там, у музеї, був зовсім не Митя, а хтось високий, худий і довговолосий, на зразок Мира. Але не Мир, – передбачила боротьбу вона. – Якби це був Мир, він би, як мінімум, не намагався довести, що це не Митя!

– Але ж богатирі билися в Кирилівських зі змієм, – спробувала знову звалити все в купу Марійка.

– Лицарі Христові? – пирхнула Чуб. – Та нісенітниця це! Я здуру ляпнула. – І судячи з того, з яким царственим виглядом Дарина визнала свою помилку, за визнанням мав бути вкрай утішний для неї висновок. – Фішка не в «Богатирях», а у Васнецові. Ти ж ще не знаєш: сьогодні вночі згорів Володимирський собор!

– Що?! – заволала Марійка. – Мій Володимирський? Ні!!!

– Не лякайся, – урезонила її Чуб, – тільки стіни. Всередині все ціле: розписи, ікони – все. Боже диво! І, до речі, всезнаюча ти наша, куполи в нього сині у золотих зірках.

– Так, точно, – зніяковіла забудькувата студентка. – Тільки їх нещодавно пофарбували. А раніше вони багато років були сірими. І він так і залишивсь у мене в голові з колишніми, сірими куполами.

– А що-небудь із сьогодення в тебе в голові є? – глузливо мовила Дарина. – Я, наприклад? Агов, Марійко? – замахала вона рукою, заглядаючи подрузі в вічі, як в об’єктив кінокамери.

Марійка скривджено надулася.

– Коротше, – угамувалася Землепотрясна, – Катя бачила його. І ось ці два вогні, точно, пов’язані між собою. Володимирський теж Васнецов розписував. І ніяких богатирів там немає! Значить, річ не в них, а в тому, що й те й інше він малював у Києві.

– Значить, – прискіпалась уражена Марійка, – ці два вогні пов’язано, а третій – зайвий! Адже Прахов знайшов у Кирилівських…

– Скарб, – просто сказала Дарина. – І як благородна людина, пожертвував його монастирю!

– З точки зору археології, це було не занадто благородно, – запротестувала майбутній історик.

– Хто знає. – Дарина мрійно закотила очі. – Раптом там ікони які-небудь були. У золоті, з діамантами. Адже старовинні ікони…

– …писали навіть на золотих листах, – вимушена була погодитися Ковальова.

– От! Тільки Митя про це не знає. І тупо чекає, що сьогодні, на Купала, йому відкриються незліченні скарби. Хоч це й безумство, але…

– Але стіна вже тріснула!

– Ні, Марійко, – повчально процідила Чуб, – тріснута стіна нам, пробач, до дупи. А ось що