Бенкет круків - Джордж Мартін

— Так, але я заборонила. Сказала Фалізі, що не допущу, аби шляхетне батькове ім'я дісталося незаконному виплодку якогось свинопаса й недоумкуватої льохи.

— Леді Стоукворт наполягає, що це не вона дитину називала,— вставив великий мейстер Пайсел. Зморшкувате чоло в нього зросилося потом.— Пише, що вибір зробив чоловік Лоліс. Отой чоловік, Брон, він... схоже, що він...

— Тиріон,— припустив Джеймі,— малому дали ім'я Тиріон.

Старий кивнув тремтячою головою, витираючи чоло рукавом мантії.

Джеймі не зміг втриматися від сміху.

— Отакої, люба сестро. Ти всюди шукаєш Тиріона, а він ховається у лоні Лоліс.

— Блазень! Ви з Броном обидва блазні. Той перекупний меч, без сумніву, сидить зараз посміюється зі свого зухвалого жарту, дивлячись, як байстрюк смокче вим'я Лоліс Льохи.

— Мабуть, малюк у чомусь нагадує вашого брата,— припустила леді Мерівезер.— Може, народився калікою або ж безносим,— вона гортанно засміялася.

— Слід буде надіслати хлопчині подарунок,— оголосила королева.— Так, Томене?

— Можемо подарувати йому кошеня.

— Левеня,— сказала леді Мерівезер. «Щоб горлянку йому перегризло»,— ясно читалося в її посмішці.

— Я не такий подарунок мала на увазі,— мовила Серсі.

«Нового вітчима, швидше за все». Джеймі добре знав оцей погляд у сестриних очах. Бачив його неодноразово, й востаннє — на Томеновому весіллі, коли палала Вежа правиці. Зелені відблиски дикополум'я падали на обличчя спостерігачів, і всі вони в ту мить нагадували тлінні трупи, зграю утішених упирів, от тільки деякі з цих трупів були трішки привабливіші за інших. Навіть у цьому зловісному світлі Серсі була прегарна. Стояла, тримаючи одну руку на грудях, розтуливши вуста, а зелені очі світилися. «Та вона плаче!» — збагнув тоді Джеймі, тільки не міг сказати, від горя чи захвату.

І тепер, побачивши цей погляд, він відчув занепокоєння, бо це нагадало йому про Ейриса Таргарієна — про те, як збуджував його вогонь. У короля немає секретів од королівської варти. В останні роки правління стосунки між Ейрисом і королевою були напружені. Спали вони окремо, та й удень намагалися уникати одне одного. Однак щоразу як Ейрис віддавав людину на поталу вогню, до королеви Рейли поночі приходив відвідувач. Того дня, коли король спалив свого правицю (того, що з булавою і кинджалом на гербі), за дверима спальні на варті стояли Джеймі з Джоном Дарі, поки король задовольняв свою хіть. «Мені боляче,— чувся плач Рейли з-за дубових дверей.— Мені боляче». Дивна річ, але цей плач був жахливіший за зойки лорда Челстеда. «Ми присягалися захищати і її»,— нарешті не витримав Джеймі. «Так,— погодився Дарі,— але не від нього».

Після цього Джеймі бачив Рейлу тільки одного разу — вранці того дня, коли вона відпливла на Драконстон. Сідаючи в королівську карету, яка мала відвезти її з Ейгонового пагорба на корабель, королева була в плащі з насунутим нам очі каптуром, та після її від'їзду Джеймі чув, як перешіптувалися покоївки. Королева мала такий вигляд, наче її подер дикий звір: подряпав їй стегна й покусав груди. Джеймі знав: це коронований звір.

Наприкінці Божевільний Король став усього боятися, нікому не дозволяв у своїй присутності з'являтися з крицею, лише королівська варта мала мечі. Борода в нього була тепер закошлана й немита, сплутане сріблясто-золоте волосся сягало пояса, нігті перетворилися на потріскані жовті пазурі дев'ять дюймів завдовжки. Та тільки нікуди він не міг подітися від своїх мучителів-клинків — мечів, з яких був викуваний Залізний трон. Руки й ноги в Ейриса вічно були вкриті струпами й напівзагоєними порізами.

Буде він буде королем обгорілого кістя та смаженого м'яса, пригадалося Джеймі, коли він побачив сестрину посмішку. Буде він королем попелу.

— Ваша світлосте,— мовив він,— можна з вами перемовитися наодинці?

— Якщо хочеш. Томене, тобі сьогодні давно пора на уроки. Іди з великим мейстром.

— Так, мамо. Ми зараз проходимо Бейлора Благословенного.

Розцілувавши королеву в обидві щоки, леді Мерівезер теж зібралася йти.

— Мені повертатися на вечерю, ваша світлосте?

— Вельми ображуся, якщо не повернетеся.

Джеймі не міг не відзначити, як мирсянка на ходу погойдує стегнами. «Кожен крок спокусливий». Коли по ній зачинилися двері, він, прочистивши горло, заговорив:

— Спершу оті Кетлблеки, тоді Кайберн, тепер вона. Дивний звіринець ти зібрала останнім часом у себе, люба сестро.

— Я вельми прихилилася до леді Тейни. Вона мене забавляє.

— Вона з фрейлін Марджері Тайрел,— нагадав їй Джеймі,— і доносить на тебе маленькій королеві.

— Звісна річ,— Серсі підійшла до буфета, щоб долити собі вина.— Марджері була в захваті, коли я попросила її дозволу взяти Тейну собі за фрейліну. Ти б її тільки чув! «Вона вам за сестру буде, як мені була. Звісно, беріть її! У мене ж є кузини й інші леді». Наша маленька королева не хоче лишати мене на самоті.

— То якщо ти знаєш, що це шпигунка, навіщо наближати її до себе?

— Марджері й наполовину не така кмітлива, якою себе вважає. Вона й гадки не має, яку солоденьку змію пригріла біля себе в особі цієї мирської шльондри. Тейну я використовую для того, щоб згодовувати маленькій королеві те, що мені потрібно. Дещо з цього навіть правда,— очі Серсі пустотливо сяяли.— А Тейна переповідає мені про все, чим займається панна Марджері.

— Та невже? Що ти взагалі знаєш про цю жінку?

— Я знаю, що вона — матір, яка хоче, щоб її син високо піднісся у світі. І для цього вона зробить усе можливе. Матері всі однакові. Леді Мерівезер, може, і зміюка, але далеко не дурна. Вона розуміє, що я для неї здатна зробити більше, ніж Марджері, отож і старається для мене. Ти б здивувався, якби дізнався, скільки всього цікавого вона мені вже переповіла.

— Ти про що?

Серсі всілася під вікном.

— Ти знав, що королева колючок у своїй кареті тримає скриню монет? Це старе золото, ще з часів до Завоювання. Отож коли хтось із купців безрозсудно називає ціну в золотих монетах, вона йому платить небосадськими долонями, які важать удвічі менше за наші дракони. А який купець наважиться скаржитися, що його обдурила леді-мати Мейса Тайрела? — Серсі ковтнула вина.— То як там твоя прогулянка?

— Дядько зробив зауваження через твою відсутність.

— Дядькові зауваження мене не хвилюють.

— А мали б. Він міг би стати тобі в пригоді. Якщо не в Річкорині чи Кичері, то на Півночі, у протистоянні з лордом Станісом. Батько завжди покладався