Бенкет круків - Джордж Мартін
Вітрила то піднімали, то опускали, а одне відірвалося зі щогли й полетіло геть, як велика сіра птаха. Коли «Чорний птах» обігнув південне узбережжя Скагосу, на скелях показалася потрощена галера. Декого з команди море викинуло на берег, і тепер віддати їм останню шану збиралося гайвороння та краби.
— Занадто ми близько, чорт забирай,— пробурмотів Старий Халамидник, побачивши це.— Добрячий порив вітру — й розіб'ємося поряд з ними.
Хай які змучені були вже гребці, а знову налягли на весла, й корабель почав помалу посуватися на південь, до вузького моря, поки Скагос не перетворився на далекі темні обриси на тлі неба, які можна було прийняти чи то за грозовий фронт, чи то за високі чорні гори, чи те й те водночас. Наступні вісім днів і сім ночей подорож була спокійна і гладенька.
А тоді здійнялися нові шторми, ще гірші за попередній.
Було це три шторми — чи один, просто з періодами затишшя? Сем гадки не мав, але примушував себе спробувати з'ясувати.
— Та тобі не байдуже? — одного разу розкричався на нього Дареон, коли всі вони тулилися в каюті. «Байдуже,— кортіло Семові відповісти,— та коли мої думки зайняті цим питанням, я не думаю про те, що ми потонемо, і що мене нудить, і що мейстра Еймона лихоманить».
— Не байдуже,— спромігся він писнути, але грім заглушив решту речення, а палуба, стрибнувши, кинула його вбік. Жиллі схлипувала. Немовля верещало. Й на додачу чути було, як горлає на свою команду Старий Халамидник — капітан-голодранець, з якого зазвичай і слова не витягнеш.
«Ненавиджу море,— думав Сем,— ненавиджу море, ненавиджу, ненавиджу». Наступна блискавка спалахнула так яскраво, що освітила каюту крізь щілини в дошках палуби. «Це гарний міцний корабель, гарний міцний корабель, гарний корабель,— запевняв себе Сем.— Він не потоне. Я не боюся».
Під час одного такого затишшя між штормами Сем блював, вчепившись у леєр, аж кісточки побіліли,— і тут почув, як хтось із команди бурмоче: мовляв, це все через те, що на борту жінка, а тим паче дикунка.
— Злягалася з власним батьком,— сказав хтось крізь вітер, який знову здіймався.— Вона гірша за шльондру. Гірша за що завгодно. Якщо не позбудемося її з отим її відразливим вилупком, усі потонемо.
Сем не наважився втручатися. Це ж дорослі чоловіки, дужі й жилаві, руки й плечі в них он які дебелі від років, проведених за веслами. Але він добре нагострив ножа, а коли Жиллі виходила з каюти, бо їй треба було до вітру, він ходив разом з нею.
Навіть Дареон ніколи нічого доброго не сказав про дикунку. Одного разу, на Семове прохання, він заграв колискову, щоб заспокоїти немовля, та вже на першому куплеті Жиллі почала нестримно плакати.
— Чортове сьоме пекло,— гаркнув Дареон,— ти не можеш бодай пісню дослухати, щоб не ревіти?
— Ти просто грай собі,— заблагав його Сем,— просто співай для неї.
— Не співи їй потрібні,— озвався Дареон,— а добряча лупка, а може, добрий прутень. Ану відійди з дороги, Смертовбивче.
Відштовхнувши Сема, він рушив геть з каюти шукати розради в кухлі вогневина в товаристві неотесаних гребців.
Сем на той час мало з глузду не з'їжджав. Він уже майже звик до смороду, але через шторми, через ненастанне рюмсання Жиллі кілька днів майже не спав.
— Ви не могли б їй що-небудь дати? — стиха запитав він у мейстра Еймона, побачивши, що старий не спить.— Якоїсь травки, якогось зілля, щоб вона не так боялася?
— Це не страх,— сказав до нього старий.— Це горе, а від нього зілля немає. Нехай вона виплачеться, Семе. Цих сліз не спинити.
Сем нічого не розумів.
— Вона ж пливе у безпечне місце. Тепле! Чого їй горювати?
— Семе,— прошепотів старий,— у тебе пара зрячих очей — і ти не бачиш? Мати оплакує своє дитинча.
— Та в нього просто морська хвороба. У нас усіх морська хвороба. Коли зайдемо в порт у Браавосі...
— ...немовля так і залишиться Даллиним, а не її рідним.
Якусь мить Сем не міг уторопати, про що це каже Еймон.
— Не може бути... та вона б нізащо... та це її дитина! Жиллі в житті б не поїхала зі Стіни без свого сина. Вона його так любить!
— Вона годувала обох і любить обох,— сказав Еймон,— хоч і неоднаково. Немає матері, щоб усіх своїх дітей любила однаково, навіть Матір Небесна. Певен, Жиллі не з власної волі покинула дитину. Чим їй погрожував лорд-командувач, що їй обіцяв, можу тільки здогадуватися... але це точно були погрози й обіцянки.
— Ні. Це неправда. Джон би в житті не...
— Джон — ні. А лорд Сноу — так. Іноді нема з чого робити вдалий вибір, Семе, й тоді робиться кращий з невдалих.
«Нема з чого робити вибір». Сем подумав про всі ті випробування, які вони з Жиллі здолали, про Крастерову фортецю та смерть Старого Ведмедя, про сніг, і лід, і крижані вітри, про нескінченні дні пішого переходу, про блідавців у Білодереві, про Холоднорукого й круків на віродереві, про Стіну, Стіну, нескінченну Стіну, про Чорну браму під землею. То навіщо все це було? Ні вдалого вибору, ні щасливого кінця.
Йому кортіло заверещати. Завити, заплакати, затремтіти, скрутитися калачиком і скиглити. «Він поміняв немовлят,— пояснив собі Сем.— Поміняв немовлят, щоб захистити маленького королевича — щоб Мелісандра не вкинула його у вогонь, не принесла в жертву своєму червоному богові. Якщо вона спалить хлопчика Жиллі, хто заплаче? Ніхто, крім Жиллі. Це ж Крастерів виплодок, народжена з інцесту гидота, це ж не син короля-за-Стіною. Не годиться він ані як заручник, ані як офіра, він узагалі ні на що не годиться, та й навіть імені не має».
Сем без слів подибав на палубу блювати, але в шлунку вже геть нічого не лишилося. Запала ніч — на диво тиха ніч, такої вже багато діб не було. Море чорніло як скло. Гребці на веслах відпочивали. Один чи двоє спали просто на своїх місцях. Вітер напинав вітрила, а на півночі навіть показався розсип зірок, серед яких Сем угледів Червону Вандрівницю, яку вільний народ називав Злодієм. «Це, певно, моя зоря,— жалібно подумав Сем.— Це я допоміг поставити Джона лордом-командувачем, це я привів до нього Жиллі
