Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс
— Будь ласка, Ізабель. Я просто прошу, мені потрібно поговорити з нею хоча б кілька хвилин. Справді.
— Ми перебуваємо тут в загальнй ізоляції. Весь цей кампус наповнений людьми, які хочуть поговорити зі своїми рідними і близькими. Я не знаю, чи ти спостерігав за тим, що діється назовні, але це загальний хаос. Ми не можемо вірити нікому.
— Ізабель. Я ніколи раніше вас нічого не просив. — Лоуренс почув відчайі тремтіння у своєму голосі, і йому довелося боротися, щоб він не виглядав занадто схвильованим. Зберігай спокій, роби свою справу. — Я був вашим другом все своє життя, і тепер я прошу вас зробити те, що для мене дуже важливе. Це як вибір між тим, чи маю я життя, чи не маю його.
— Отже, вона, так? — Ізабель прочинила двері і посміхнулася. — Я думала, що це була Серафина.
— Я теж так думав. Але серцю не накажеш. Або щось подібне. Неправдиве ототожнення є частиною того, що ви зрештою залишитеся самотнім. — Він використав фразу з Матриці.
— Я теж так думаю. — Ізабель видала ще одну сумну посмішку. — Я не знала цього. І одружилася з хлопцем ще у коледжі.
Лоуренс не нагадав їй, що Ізабель і Персиваль жили разом майже п'ятнадцять років, що було досить респектабельно. Навпаки, Лоуренс просто чекав, зі складеними руками і сподівався, що має достатньо жалюгідне обличчя.
Ізабель протрималася лише на секунду довше, а потім вручила йому телефон. — Але я повинна залишитися і прослухати. З міркувань безпеки. Вибач.
— Добре. — Лоуренс схопи телефон обома руками і набрав останній відомий йому номер Патриції.
Він телефонував, а Ізабель дивилася на нього, він перейшов на голосову пошту і набрав її номер з тим же результатом. Але цього разу Лоуренс отримав звуковий сигнал.
Він задихав, намагаючись не дивитись на Ізабель.
— Привіт! Це Лоуренс. Я просто хотів переконатися, що з тобою все в порядку. А також, просто сказати, що я дуже шкодую про твою втрату. Твоїх батьків, я маю на увазі. Вони були... Я навіть не можу почати говорити. Я нічого не можу сказати. Я б хотів бути особисто. — Він не був впевнений, що ще сказати на її голосову пошту, не маючи можливості почути її відповідь. Все, що він міг подумати, здавалося неадекватним, або, можливо, неважливим.
Він подумав просто повернути телефон Ізабель, але потім зрозумів: він недавно дивився на діючий генератор червоточини, робочу модель. Він не мав змоги дізнатися, що може відбутися далі. Вони усі зараз стояли на terra incognita, і це відчувалося, як момент, який був переломним і поривав з усім, що було раніше. Існував нетривіальний шанс, що це були останні слова, які він скаже Патриції.
Тож Лоуренс уявив, що Ізабель поруч не було, і продовжив:
— Слухай, я мав на увазі, коли сказав, що я люблю тебе, це просто вирвалося з мене, але це була правда, яка вирвалася. Там існує якась величезна життєва частина мене, яка досягає тебе у якомусь емоційному фототропізмі. Я маю так багато чого тобі сказати, і я бажаю, щоб наше життя могло обертатися одне навколо одного назавжди. Я ніби... Я нікуди не можу піти прямо зараз. Я повинен дещо зробити. Але я обіцяю тобі, що як тільки звільнюся, то знайду тебе, і ми будемо разом, і я спробую свого фехтувальника, щоб компенсувати весь комфорт, якого не можу дати прямо зараз. Це обіцянка. Я тебе люблю. До побачення. — Він провів по телефону великим пальцем і повернув його Ізабель, яка здавалася схвильованою і у полоні емоцій.
Ізабель поклала руку на плече Лоуренса, коли повернула телефон у свою сумочку. Але все, що вона сказала, було:
— Не кажи нікому про цей дзвінок. — і Лоуренс з розумінням кивнув.
Мілтон зі свого престолу оглядав кімнату як Герман Міллер, поклавши ногу на ногу, зі стиснутими губами, ніби він тільки попробував шматочок лимонного пирога Мейер. Лоуренс проштовхався крізь коліна десятків своїх колег, пробираючись до свого місця. Хтось звільнив своє розкладне крісло для Ізабель. Вони були в старій серверній кімнаті без вікон, з товстими дверима, яку було важко підслуховувати. Ніхто не говорив, і Лоуренс зрозумів, що вони прийшли в середині однієї з драматичних пауз Мілтона. Як тільки Лоуренс всівся, Мілтон знову розпочав з середини незакінченого виступу про кризу в уряді США, про можливість громадянської війни, про воєнний стан, про погіршення міжнародної обстановки в умовах відсутності американської військової рішучості, про те, все може скоро перетворитися у чортове лайно. Щось у Мілтона було песимістичним до безнадійості, та все ж він, як правило, був правий. Слухаючи туманні просторікування Мілтона, Лоуренс відчув приплив прихильності до цього майже лисого дідугана з блідими бровами. Частина Лоуренса все ще хотіла бути Мілтоном Діртом, коли він виросте.
— Усі наші невиплачені рахунки повинні бути сплачені, — сказав Мілтон.
Лоуренс і Сугата постійно переглядалися і почали усміхатися, як тільки Мілтон заговорив про розвал цивілізації, бо пізніше він неодмінно переходив до того факту, що вони фактично збудували машину, і ставало зрозумілим, що Мілтон просто хотів нагадати їм усі причини, чому їхня робота може бути останньою надією людства, і що тоді вони можуть опинитися у виграші.
— Ця обставина робить наш проект ще
