Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
За роботою нареченого пильно спостерігають свати й родичі нареченої, за таємними ознаками визначаючи чоловічу силу юнака…»
(«Женячка на чужині», щоквартальний вісник).
«Печерний каменелам, доведений до люті й запечений у власному панцирі.
Жульєн із грибної мокриці з яйцем дикого куріпета.
В’юн скельний у соусі з черемші з тушкованими стручками деревоподібних бобів.
Суп-пюре із шестилапої скелелазки з цибулею…»
(Меню «Ресторації дядечка Ульріха», розділ «Кухня енітимурів»).
«Під час правління Мідія Завойовника Ухтирське ханство оголосило Раґнар-йок своєю споконвічною територією. На краю плато, неподалік від ущелини, було зведено фортецю Алдан-Дибир, резиденцію намісника-бузбаші. Першим же указом бузбаші обіклав раґнаритів казенним хабаром, а також призначив десятинець — особливий податок на кожну добру справу.
Найстаріший з енітимурських аксакалів, вислухавши указ, запитав:
— Га?
Указ зачитали ще раз.
— А навіщо ми плати? — поцікавився аксакал.
— Така воля великого хана!
— А що творити хана-велетеня, якщо ми не плати?
За допомогою камчі аксакалові докладно пояснили, що буде творити „хана“ у такому обурливому випадку. Бузбаші особисто спостерігав за надоумленням, по тому зайшов у неприступну вежу зі слонової кістки, під охорону сотні доблесних мамелюків.
Вранці його у вежі не знайшли.
Відправлені на пошуки намісника воїни доповіли, що в аулі Ц’хе із крайньої каверни вони чули крики ухтирською мовою, але там було зависоко, а тому бузбаші зник безвісти. Ще за три дні знайомий глухар-аксакал приніс листа від намісника, де хабар категорично скасовувався. Він же надвечір приніс і бузбаші. У того був зірваний голос і сам він перебував у глибокій меланхолії..»
(«Старовинні народні перекази», т. 14, стор. 762).
«…крім ряду чеснот, мають енітимури й істотну ваду: вони схильні до агорафобії, тобто боязні відкритого простору. Поза тісними стінами горяни відчувають панічний страх, запаморочення та розлад серцевого міхура. Тому окремих раґнаритів змалечку готують для зносин із зовнішнім світом, змушуючи жити в особливо широких кавернах. З п’яти років їх виводять з ущелини на плато, поступово збільшуючи термін перебування: спершу в найтемніші ночі, потім — при світлі Місяця й зірок, далі в сутінках, і нарешті вдень. Знаряддям допомоги тут є шори, на кшталт кінських, які звужують поле зору подібно до стін рідної ущелини. Навчивши героїв подорожувати в закритих візках і навіть верхи, як останнє випробування селять енітимура в містечку на рівнині, примушуючи жити там від місяця до трьох, і стежачи, щоб не ховався він у чотирьох стінах, а виходив надвір і спілкувався з місцевими жителями.
Лише в останні десятиліття раґнарити почали укладати шлюби з людьми із зовнішнього світу. Діти від таких шлюбів, як правило, істотно поступаються корінним горянам у спритності скелелазіння, зате зовсім не схильні до агорафобії…»
(«Нотатки Бальтазара Кременя, медикуса й террографа», т. II.).
CAPUT XVI
«КОНЯ І ЛАНЬ В ОДИН ФУРГОН ВПРЯГЛА КАРАЮЧА ДЕСНИЦЯ, А ПОДОРОЖНЬОМУ ЇЗДА ТАКА ЩЕ БУДЕ ДОВГО СНИТЬСЯ…»
— Отже, ви один із послів енітимурів? — уточнив барон.
— Раніше бути, у младості, — сумно відгукнувся Тирулега, поправляючи шори, що збилися набік. — Ухтир-Кайса, Ла-Ланг, Баданден. Поселення гірський трольх в Ісир-Балмут… У трольх добре, вони гори любити, як ми. Люди вони даремно їсти… іноді. Мене не їсти. Мене подарунки дарувати: слюда, мед, кислий колючка. Тепер старий, давно з Раґнар-йоку не виїжджати. Звичка втрачай. Знову боять… Боятися відкритий місце. Отут лист приходь: до пустун-Санчес лихо близько. Їхати треба, а більше немає хто — крім я. Поїхав. Пізнити… Опізнить тільки.
Тирулега похнюпився, ставши схожим на старезного ворона.
— Що ж, дякую за відвертість. Зізнатися, я губився в здогадах: дуже вже ви неординарна особистість… І, знаєте, — барон вирішив відкрити карти: хотілося підбадьорити старого, — якщо мої умовиводи вірні…
— Агов, світлосте! Тут зубар бешкет чинить. Тебе вимагає.
Уміння Коша з’являтися в найбільш непідходящий момент просто вражало. І головне — без тіні лихого наміру! «Планида така», — як казали, було, астрологи, не в змозі ясно витлумачити замудрований гороскоп.
— Перепрошую, пане. Кличуть.
Тирулега мовчки кивнув, гойдаючись у сідлі.
Щойно Конрад порівнявся з фургоном, з-за спини візника боязко визирнув пульпідор, безглуздо крутячи головою — точнісінько гидкий лебідь-вертиший.
— Я вас слухаю, пане Кугут.
— За нами стежать?
— Не хвилюйтеся: вершники зникли, а я їду так, щоб заступити вас, якщо буде потреба.
— Ми під’їжджаємо до рубежів Майорату?
— І Чуриха. Залишилося небагато.
Дорога гадюкою-альбіносом виповзала на вершину крейдяного пагорба. З-під копит летів білий пил, борошном осідаючи на одязі, на полотні фургона, на мордах карликових битюгів. Лівий обурено чхнув, збившись із кроку.
— У такому разі я бажаю переговорити з вами сам-на-сам.
— Пане, ми поспішаємо, і привалу робити не будемо.
— Негайно! Це питання життя і смерті!
— Та кажи, як є, тут усі свої!
Пропозицію рудого Рене проігнорував.
— Це важливо, ваша світлосте! — в горбаня сіпалася ліва повіка. — Поки не пізно…
Барон вагався. Випадковий попутник з самого ранку був схвильований і тепер, здається, зважився вилити душу. Чим? Щиросердим зізнанням? А якщо одкровення «зубаря» гроша ламаного не варті? Конрад потай відзначив, що сумувати за Генрієттою Кукіль, бажаючи, щоб вігіла опинилася поблизу, входить у нього в звичку. Накрила б екраном, і конфіденційність забезпечено.
Як там вона, у Чуриху? — мовчить, а могла б надіслати звісточку…
— Ваша світлосте!..
— От же ж кліщі Учепився до задниці й гризе… — почулося із надр фургона бурчання Аглаї Вертенни. — Ви б поговорили з ним, га? Коли чухні наплете, то в око можна засвітити… Хоч якась розвага…
— Нам не слід затримуватися, пані.
— І не треба. Нехай візьме у ворони плащ із капелюхом…
— У кого візьме?
— У пана Тирулеги! Перевдягнеться, на коня пересяде — рідна мати не впізнає. Меліть язиками хоч до завтра! Аби тільки я вас, пройдисвітів, не чула…
«Міг би й сам додуматися, — поморщився Конрад, пришпорюючи кобилу. — Перевдягання та конспірація — це ваша іпостась, пане обер-квізитор! Утерла вам носа баба. Сором! А горбань уміє бути переконливим. Сподіваюся, розмова варта всіх цих викрутасів».
Ловець снулів погодився без умов: либонь, уже пожалкував, що сів на коня, і не заперечував проти того, аби проїхати частину шляху в фургоні. Спостерігаючи, як Кош притримує волохатих конячок, барон запізніло зачудувався: рудий чудово впорався з битюжками, і ті
