Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
— Ви, пане малефіку, двожильний! А я їсти хочу! Я не снідав…
— О! «їделна»! М-м… Клянуся Добрягою Сусуном, так і написано: їделна…
— Колеги! Сюди! Я вам столик зайняв!
— Фросю! Тобто, гросмейстере Ефраїм! Як ми раді вас бачити…
— Та йдіть же… Малий неживий товариш, спроворте нам на чотирьох… І кисіль, кисіль не забудьте!..
— Костяниця? Цидонія? Проносний?
— Вівсяний… Люблю кисіль!
* * *
— Як спалося, зубарю?
Здригнувшись, Конрад не відразу втямив, що голос Малого долинає крізь стіну. Шельма-клієнталь зекономив на перетинки між кімнатами: стіни лише з вигляду справляли враження грубих і міцних. Та й Кош, по правді кажучи, тихо розмовляти просто не вмів.
Відповіді пульпідора барон не почув.
— …Будь певен, не поткнуться! Це я тобі кажу! Та ми зі світлістю їх удвох…
Барон почав одягатися, мимоволі нашорошив вуха. Підслуховувати, звичайно, негарно, але не затикати ж вуха восковими пробками, справді? Цікаво, а сусіди чули їхню розмову з ловцем снів? Либонь, могли списати на божевілля.
— …Ага, всією компанією йдемо. До Чорно-Білого. Ну, до Чорних! Від яких ти вчора драпав…
«От же ж торохтілка! — розсердився Конрад, прискіпливо розглядаючи власні нігті. Верхній гачок камзола ніяк не ліз у петельку, а нігті барон жалів. — Зараз першому-ліпшому все й викладе».
— …Аспіда бороти, ось навіщо! Боржок за ним…
У низькому голосі Коша звучала похмура погроза.
— …Ха! З нами зв’язатися — готуй відразу гріб! Собаку бачив? Його навіть я боюся! А стара?! Бабуся Нижньої Мами! Ну й ми зі світлістю… Світлість? Ха! Рубака, шибайголова! Він у цьому… Як його… У Дозорі служить. Самий головний! В отпуску зараз…
— У Дозорі?! — раптом пробився крізь стіну вереск Рене, тонкий і пронизливий. — У Дозорі Сімох?!
«І чого він так розхвилювався?» — здивовано подумав обер-квізитор, поправляючи манжети.
— Якщо тебе, зубаря, в розрахунок брати, — хихикнув Кош, — точно Семеро і вийде!
За стіною настала тиша. Барон підійшов до тьмяного дзеркала, оцінюючи зовнішній вигляд, і залишився задоволений. Для столиці — стерпно, а для походу — більш ніж пристойно. Особливо тішив той факт, що зуб зовсім не болів, а пухлина спала, як і не було. Не даремно пульпідора рятували: за добру справу воздалося сторицею.
— Медальйон!
— Га?
— Мій медальйон! Зник…
У крикові Рене звучав розпач засудженого до страти.
Конрад намацав на грудях підібраний учора трофей. То ось хто хазяїн, виявляється. Треба потішити горбаня: знайшлася його пропажа. Зберемося за сніданком…
— Не боїсь, знайдемо. Залізяку знайшли, і медаль відшукаємо, — басив за стіною Кош, заспокоюючи. — Собаку по сліду пустимо…
З’явившись у дверях трапезної зали, горбань виглядав так, наче на нього обвалився Овал Небес, вилилася вся світова скорбота з горщика Триногої Плакальниці, а Повзуча Благодать особисто повідомила, що має намір повік обходити Рене стороною.
Конрад поквапився назустріч:
— Я хотів запитати вас, пане Кугут… Чи не ваша це штучка? Я вчора на подвір’ї підібрав.
Барон дістав медальйон, завбачливо схований у кишеню камзола, і очам не повірив: дрібничка змінила колір на лаково-чорний! Обер-квізитор добре пам’ятав, що ще недавно медальйон був незаймано-білий. «Магічна штучка, — із запізненням дійшло до нього. — Для чаклунських амулетів зміна кольору, мабуть, річ звичайна. Або так: у кого зуб болить, тому медальйон білий, у кого не болить — чорний…»
Але поведінка Рене вразила барона значно більше, ніж кольорові перетворення медальйона. Дотепер з усіх, кого знав Конрад, така швидка зміна настроїв була властива лише рудому гомолюпусу.
— Ви навіть не уявляєте, який я вам вдячний! Ви мене просто врятували! Я думав: усе пропало… Як? Чому? Ви його мені повертаєте?!
Всесвітнє горе, бурхлива радість, і відразу — збентежена розгубленість.
— Звісно. Він же ваш?
— Мій. Але…
Пульпідор здивовано дивився на обер-квізитора. Немов намагався зрозуміти: з якої загадкової причини барон повертає амулет законному власникові? Невже юнак звик мати справу виключно з безчесними негідниками? Шкода, якщо так…
— Звісно, повертаю. Не в моїх, знаєте, правилах привласнювати чуже майно. Вас це дивує, пане?
— Я думав… Утім, вам, звичайно, видніше. Ще раз велике спасибі.
Конрадові залишилося лише знизати плечима. Надзвичайно неврівноважений хлопчина. Наслідки професії?
Коли сніданок добігав кінця, горбань, який похмуро мовчав під час трапези, раптом заявив:
— Пані та панове, дозвольте мені піти з вами.
— Якого лисого? — з властивою їй тактовністю відгукнулася Аглая Вертенна. В руках баба вертіла чашу й столовий ніж, міркуючи, у якій послідовності пожбурити їх у голову новоявленого попутника.
— Ви надасте мені цим колосальну послугу, — Кугут проковтнув образу. Барон бачив, чого це коштувало гордому юнакові. — На мене полюють стражники Майорату. На шляху до Реттії вони напевно влаштували засідку. Але їм ніколи не спаде на думку, що я поїду назад. Якщо ви люб’язно дозволите мені сховатися у вашому фургоні, нам удасться збити їх зі сліду. А пізніше я куплю коня — мій, на жаль, загинув — більше не обтяжуватиму вас своєю надокучливою присутністю.
— Ми зобов’язані допомогти, — рішуче заявив граф. — Кидати людину в біді недостойно.
Схилившись до Конрада, Ернест Рівердейл додав пошепки:
— На відміну від усіх нас, він побував у Майораті. Ви розумієте мене, бароне? Знання місцевості… О, моє коліно! Тут занизькі столи…
— Гаразд, пане медикус, — підвів риску обер-квізитор. — Але тільки до кордону Майорату. Чуєте? Там ви нас залишите.
— Звичайно! Я за їхні рубежі більше ні ногою. Дякую красно.
І горбань знову замовк, нишком косуючи на барона.
* * *
— Сільничку можна?
— Прошу.
Анрі підсунула столовий прибор, узяла кістяну сільничку, майстерно зроблену у вигляді черепа з трьома дірочками в тім’яній частині, і через плече простягла назад. Але рука скам’яніла на півдорозі: надто вже грізним став вигляд наймилішого гросмейстера Ефраїма. Нервово облизуючи губи, забруднені киселем, звівши брови над переніссям, грос втупився за спину вігіли: туди, де чекав невідомий любитель солоненького.
— Може, крутихвосте, тобі ще й «foie gras» на листі руколли? — поцікавився він у безневинного прохача. Голос старця скрипів, наче ворот катапульти під час заряджання. З кожним словом в їделні ставало відчутно прохолодніше. — Із цукатами й трюфельєром? Чи самого під «foie gras» відгодувати?!
Не втримавшись, Анрі озирнулася. Процес відгодовування гусей під «жирну печінку» був їй відомий: у горлянку птахові тричі на день вставляли лійку з вузьким носиком, наповнювали купкою дрібних горішків і пропихали їжу вниз спеціальним товкачем, масажуючи птахові шию. Такого ворогу не побажаєш, а тут всього-на-всього солі попросили.
І чого Фрося заприндився?
Молодцюватий дрейгур — ледь рожевіший за інших повсталих трудівників, але не надто — задкував від їхнього столу, тремтячи всім тілом. Губи дрейгура
