Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
— Пробачте, найголовніший товариш Ефраїм!..
— Солі йому… Ось візьму й на хвіст насиплю!..
— Більше не повториться!..
— Ви впевнені, малий товаришу?
— Так!.. Клянуся… Спокутую…
— У нас не багато правил, друзі мої, — раптово забувши про винуватого дрейгура, гросмейстер посміхнувся й просяяв літнім сонечком. — Але дещо варто запам’ятати, аби уникнути порушень. Значить, так: солі малим товаришам не давати. Почнуть канючити — гнати копняками! І найголовніше: нічого м’ясного, включаючи птицю й рибу. У малих товаришів окрема дієта, її порушувати не можна. Всі робочі дрейгури — вегетаріанці. А тому, якщо ви пам’ятаєте старо-реттійський корінь слова vegetus, — бадьорі, міцні й свіжі!
І справді, тільки зараз Анрі звернула увагу: на столах, за якими підкріплювалася чурихська обслуга, стояли миски із дрібно нарізаною зеленню, тарелі з фруктами й овочами, миски бобів і сочевиці, глечики з молоком і киселями…
— Але ви ж просили дрейгура принести нам їжу! — вігіла вказала на телячий шніцель у своїй тарілці. — Що йому заважало дорогою вкрасти шматочок м’яса? Або взяти сільничку з порожнього столу, без дозволу?
— Малий товариш нічого не може вкрасти чи взяти без дозволу. Мораль малих товаришів незмінно на висоті. Сіль чи м’ясо йому повинні дати. Добровільно. Хтось із живих. Така умова, необхідна й достатня. Якщо завгодно, така природна властивість організму, піднятого для вторинного використання.
— Навіщо такі обмеження? — діловито поцікавився малефік, дожовуючи пиріг з лівером. — Економія коштів? Я б тоді встановив додаткову заборону на перець і прянощі — вони дорожчі за м’ясо.
Ефраїм вдарив себе кулачком у зморшкувате чоло, наче це непрямо пояснювало правила Чуриха.
— Економія? Ні, колеги! Тричі ні! Хто перший ворог дрейгура, бідриогана, зомбея, кид-кудара, фуксилнуна і їм подібних?
— Хто? — підтримав Фернан Терц. Вузьке, рухливе обличчя лжестряпчого виказувало жвавий інтерес до теми розмови. — Осиковий кілок? Волхв-губитель? Блискавка з п’ятьма щасливими зубцями?!
— Пам’ять! Билоє, так би мовити, і думи! — кулачок ще раз вдарився в чоло, цього разу міцніше. — Це хронічна й не подолана до кінця зараза! Це лихо піднятих! Від солі, і особливо від м’яса малий товариш відчуває жахливі рецидиви пам’яті. Він згадує себе минулого, свою трагічну загибель, стареньку матір, невтішну вдову, любих діточок — і, відповідно, згадує, що в цей момент він категорично мертвий. На цьому корисні якості малого товариша закінчуються: він лягає, уникає роботи, каже, що всіх у труні бачив, грубіянить і всіляко розкладається. Тому ми змушені, самі розумієте, обмежувати…
— Чому б тоді не найняти живу обслугу? Вийде дешевше, ніж цих піднімати: і по грошах, і по витраті мани…
— Використовувати живих людей для задоволення ницих потреб? Як слуг? Попихати собі подібними?! Це аморально, колего! Жива людина — вінець творіння! Не побоюся сказати, пуп землі! Омфалос! Голубчику, ви самі уявіть: наказувати такому ж, як ви, піддавати його насильству за помісячну платню, принижувати покорою… У вас не виникає душевного здригання?!
Судячи з кривої усмішки малефіка, здригання він не відчував.
— Ви прикидаєтеся, — лагідно підсумував Ефраїм, повертаючись до киселю. — Ах, молодість, молодість! Ви хочете виглядати гіршим, ніж є насправді. З віком ви обов’язково зрозумієте, що у сфері обслуговування морально використовувати тільки малих товаришів. На жаль, у нашій некробщині дехто поділяє ваші погляди, але ми — я маю на увазі Рада — боремося з такими відхиленнями від загального курсу. Ми переконуємо, показуємо на особистому прикладі… Ви щось хочете запитати, пане стряпчий?
Фернан Терц увстав і зробився дуже серйозний.
* * *
Рожевий спросоння диск сонця відчайдушно продирався до неба крізь гілки дерев. Світанок безпомилково відшукував діри в заслоні. Складалося враження, що з лісу за подорожніми стежить стооке чудовисько з палаючими очами. Обер-квізитору навіть здалося, що там, у лісі, дійсно промайнула невиразна тінь, на мить заступивши дюжину вогненних зіниць. Людина? Звір?
Привиділося?
Конрад пустив кобилу клусом, завдаючи темп загонові. Баритися не слід, але й заганяти коней, як знервований пульпідор, барон не збирався.
Приблизно за годину, коли сонце злетіло над верхівками дерев, ліс відступив від дороги до далеких пагорбів, а там і зовсім, засоромившись, утік до обрію. Обабіч дороги тепер тяглися одноманітні пологі схили, суцільно порослі бузиною та дружинником.
— Жодної душі! Вилазь, поговоримо…
Барон озирнувся на голос Коша і збагнув, що грубувата репліка гомолюпуса стосувалася горбаня, якому набридло ховатися в фургоні, у приємному товаристві баби. Рене Кугут влаштувався поруч з візником, явно наміряючись із користю провести час.
Конрад притримав кобилу, порівнявся з фургоном.
— Пане Кугут, я б рекомендував вам не стирчати зовні, поки ми не від’їдемо достатньо далеко.
— Куди вже далі, світлосте? Он скільки відмахали! — не загаявся заступитись за нового приятеля Кош.
Горбань у відповідь похмуро всміхнувся.
— Я ціную турботу, ваша світлосте. Таємність і обережність завжди були в числі добрих традицій Дозору, — завершивши цей загадковий пасаж, він і не подумав лізти назад у фургон. — Впевнений, під вашим захистом мені нічого не загрожує.
— Розумний, зубар!
Кіш у нападі дружелюбності поплескав пульпідора по плечі, від чого кволий Рене мало не вилетів на дорогу. Перевертневі довелося схопити дружка за комір, всадовлюючи на місце. Горбань мужньо стерпів цей прояв теплих почуттів.
— Я з дитинства думав, що Дозор Сімох займається потрібного, шляхетною справою, — продовжив Рене Кугут, відновивши рівновагу. — Змалечку, знаєте. Мені завжди імпонували таємниці, що служать високим ідеалам. Навіть якщо суспільство ці ідеали відкидає.
Він очікувально втупився в барона.
— Ну… це так, звичайно… — по тривалій паузі вичавив спантеличений обер-квізитор. Затягувати паузу або відмовчатися він вважав нечемним. Барон щиро пожалкував, що під’їхав до фургона та завів бесіду з горбанем. Пригадалася дитяча казка, коли чаклун з Лa-Ланга, відправляючи хлопчика Дюшика в підземелля на пошуки старого черевика лепрекона, дає настанови хитромудрому дитяті: «Головне — мовчи! Заговориш із лепреконом — пропав!»
Пізно, хлопчику Конні. Заговорив.
Пропав.
— Звичайно, є Тихий Трибунал. Але Трибунал не всесильний і, головне, покірний короні. Якщо інтереси держави виявляться вищими… Ви мене розумієте?
— М-м… певного мірою…
Найменше фон Шмуцу хотілося обговорювати з пульпідором політику корони й роботу спеціальних служб. Так і до найвищої особи легко дійти, а там і до ешафота недалеко.
— Саме в таких випадках Дозор Сімох просто незамінний. У нашому світі на кожному кроці зустрічається надто небезпечна магія або надто грізні артефакти. У будь-якого, навіть найдоброчеснішого монарха може виникнути спокуса прибрати їх до рук. І лише безкорисливий, безсторонній і, головне, нещадний Дозор зуміє розібратися у витоках, не дати використати на шкоду…
