Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Гаразд. Однак поміркуй над тим, що я тобі сказав, — порадив я.

Вираз його обличчя залишився незмінним.

Тоді я почав:

— Жив собі відлюдник на ім’я Дейв...

Люк заснув, перш ніж я дістався кінця. Лише стишивши голос, я залишився сидіти. Через деякий час підвівся, знайшов пляшку вина і налив трохи у келих, бо Люк його майже спустошив. Я взяв його із собою до вікна і став дивитися на внутрішній дворик, де вітер шелестів листям. Розмірковував над тим, що сказав Люку. Я не показав йому всієї картини, частково тому, що не мав часу на ретельний аналіз, а частково тому, що він не зацікавився. Але навіть якщо Рендом офіційно дозволить йому зірватися з гачка у справі смерті Каїна, то Джуліан або Джерард, імовірно, полюватимуть на нього, аби вбити за тими ж законами вендети, про які я казав. Я справді не знав, як учинити. Моїм обов’язком було повідомити про нього Рендому, але хай мене чорти вхоплять, якщо зроблю це зараз. Мені ще треба дуже багато чого вивідати у нього, а якщо він стане в’язнем в Амбері, дістатися до нього буде набагато складніше. І навіщо взагалі він у лиху годину народився Брандовим сином?

Я повернувся до стільця біля ліжка, де залишив нашу зброю та Люкові карти. Переніс ці речі до іншого кутка, де й улаштувався у зручному кріслі, в якому сидів раніше. Я знову придивився до Козирів. Дивовижно. У мене в руках — букет історичних фактів...

Коли Оберонова жінка Рілга рано постаріла й усамітнилася за містом, він одружився знову, викликавши певне незадоволення своїх дітей — Каїна, Джуліана та Джерарда. Але, аби заплутати поборників чистої генеалогії та родинних законів, улаштував це в такому місці, де час плине значно швидше, ніж у Амбері. Тож можна навести багато цікавих аргументів як за, так і проти того, чи доречно називати його шлюб із Харлою двожонством. Не мені про таке судити. Цю історію я почув від Флори багато років тому. З її розповіді випливало, що вона не дуже приятелювала з дітьми від цього союзу — Девліном і Санд. Тобто Флора схильна вважати це двожонством. Досі мені не траплялося бачити портретів ані Девліна, ні Санд. Жодного з них не було на стінах Палацу. І в розмовах про них майже не згадували. Але ж вони жили в Амбері, хоч і впродовж порівняно короткого часу, поки королевою там була Харла. Коли вона померла, політика, яку провадив Оберон щодо батьківщини їхньої матері, де вони часто гостювали, почала їх засмучувати, отже, трохи згодом вони залишили Амбер, присягнувши ніколи не мати з ним нічого спільного. Врешті-решт, саме таку версію я чув. Цілком можливо, тут відіграли свою роль якісь родинні сварки. Хтозна.

Але ось переді мною були два загублені члени королівської родини, і, очевидно, Люк зблизився з ними, сподіваючись роз’ятрити їхні старі образи та отримати союзників. Він припускав, що це може не спрацювати. Бо два сторіччя — надто довгий термін, аби образи зберігалися й не зблякли. Якщо я правильно зрозумів, саме стільки часу минуло з моменту їхнього від’їзду. У мене навіть промайнула думка, чи не спробувати мені вийти з ними на зв’язок і привітатись. Якщо вони не побажали допомогти Люку, то, найімовірніше, не захочуть допомагати й іншій стороні, про яку тепер довідалися. Мені здавалося цілком пристойним засвідчити їм свою повагу, відрекомендувавшись членом родини, який ніколи раніше з ними не зустрічався. Тож вирішив, що колись зроблю це, але зараз для такого навряд чи слушний момент. Я додав їхні Козирі до власної колоди, сподіваючись використати їх із добрими намірами.

Наступним ішов Далт, заклятий ворог Амбера, наскільки я знав. Я знову придивився до його Козиря й завагався: якщо він справді такий вірний друг Люка, можливо, мені треба повідомити йому про те, що сталося. Можливо, він навіть щось знає про обставини тих подій і згадає щось корисне, яке стане мені у пригоді. Фактично, чим більше я про це розмірковував, пригадуючи його недавню присутність у Вежі Чотирьох Світів, тим більшою ставала спокуса спробувати дістатися до нього. Здавалося, що я навіть зможу з’ясувати, що ж наразі діється у тій фортеці.

Від нерішучості я гриз пальці. Спробувати чи ні? Не бачив жодної небезпеки у такій спробі. Я нічого не збирався розголошувати. І все ж мене не полишали певні побоювання.

Якого біса, вирішив нарешті. Хто не ризикує...

— Алло, алло! — Карта раптом стала прохолодною.

Почулося перелякане:

— Агов!

Зображення ожило, почало рухатися.

— Хто ти? — запитав чоловік, наполовину витягнувши меча і тримаючи правицю на руків’ї.

— Моє ім’я Мерлін, — сказав йому, — і ми з тобою маємо спільного знайомого на ім’я Рінальдо. Я хотів повідомити, що він важко поранений.

Ми все ще перебували між двома реальностями, але бачили один одного матеріальними й абсолютно чітко.

Він був кремезнішим, аніж здався мені на зображенні. Стояв посеред кімнати зі стінами, складеними з каміння, а у вікні ліворуч ясніло блакитне небо та білів куточок хмаринки. Його зелені очі, широко розплющені спочатку, тепер були примружені, а підборіддя здавалося люто випнутим.

— Де він? — запитав Далт.

— Тут, зі мною, — відповів я.

— Оце пощастило! — заревів Далт. Меч опинився у нього в руці, й він кинувся вперед.

Я миттєво відкинув карту геть, але це не перервало контакт. Довелося викликати Лоґрус. Він упав між нами, наче лезо гільйотини, і я відсахнувся назад так, ніби наштовхнувся на оголений дріт під напругою. Єдине, що мене втішало, це те, що Далт, безсумнівно, відчув те ж саме.

— Мерлю, що відбувається? — обізвався хрипло Люк. — Я бачив Далта...

— Еге ж. Я щойно викликав його.

Він трохи підняв голову.

— Навіщо?!

— Розповісти йому про тебе. Він же твій друг, чи не так?

— Ну ти й мудило! — вигукнув Люк. — Це ж саме він так мене змолотив.

Тут на нього напав кашель, і я кинувся до нього.

— Дай мені води, — попросив Люк.

— Іду.

Я пішов до ванної та приніс йому склянку. Підтримував його, поки він сьорбав.

— Мені слід було тебе попередити, — сказав Люк нарешті. — Але ж я і гадки не мав, що ти встрянеш у гру таким чином, навіть не знаючи, що відбувається...

Він знову закашлявся та випив іще води.

— Важко збагнути, про