Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

Нахабство деяких студентів вже на другому курсі перетинало усілякі межі, та я була впевнена, що впораюсь з ними. Останнім часом я стала набагато сміливіша, ніж раніше. Якщо я змогла відділити себе від батьківського впливу, то з якимись другокурсниками точно впораюсь!

Демон лише обійняв мене за талію та, нахилившись, швидко поцілував в плече. Я здригнулась та не стримала веселу усмішку.

– Перестань, – прошепотіла я.

– Колись я доживу до того дня, що ти, Мелісо, перестанеш так тремтіти кожного разу, коли я намагаюсь тебе пригорнути…

– Маю повне право! – рішуче заявила я. – Ти забув про порядки, які панують у нас в країні? Альсорія не настільки вільна…

– Та скоро стане такою.

– Не впевнена.

– Ну, я б не налаштовувався занадто негативно, – примирливо всміхнувся демон. – Крім того, про нас з тобою чутки не розпускають.

– Це, до речі, дивно.

– Чому? Ти не віриш в порядність викладачів та студентів академії Торенвес?

Очевидно, мій погляд був достатньо виразним, аби Есмонд остаточно розвеселився.

– Нас захищає договір, – пояснив він. – Його магічна структура не дозволяє розповсюджувати чутки про учителя та учня. Звісно, ця магія не надто сильна, і якщо хтось вирішить зіпсувати нам життя прицільно, його може і не зупинити…

– Але надто цікавих відганяє? – уточнила я.

– Саме так. Думаю, ти приблизно розумієш, як це працює.

– Закляття з розсіяним полем, – серйозно кивнула у відповідь Есмондові я. – До речі, це якраз тема, яку ми проходитимемо сьогодні. Мені дуже подобалось в студентські роки вивчати такі заклинання.

– Їх здебільшого вважають нудними, – зазначив демон.

– Так. Але я раділа щоразу, коли не треба було практикуватись, бо це означало, що я можу отримати гарний бал без втручання батька чи Аліси.

Есмонд мовчки кивнув і не став далі розвивати цю тему, розумів, що я не відчуватиму великого задоволення від її обговорення. Тож ми нарешті покинули будинок.

До академії Торенвес ми йшли, мов поважна пара. Я трималась за лікоть демона, зрідка ловила на собі чужі хитрі погляди та відповідала їм стриманою усмішкою. Чомусь сьогодні мені дуже хотілось продемонструвати всім довкола, що я щаслива. Хвалько – геть не те слово, що гарно характеризуватиме мене, але іноді можна дозволити собі дещо більше за скромність, чи не так?

Сніг вже майже розтанув, і я насолоджувалась весняною свіжістю. Хотілось вірити, що похолодання не буде, адже в Альсорії, нашій країні, зима часто любила повертатись, знову засипаючи перші квіти снігом та збиваючи бруньки з дерев.

– Ти любиш весну? – спитав мене Есмонд.

– Так. Адже це час, коли відступає зима, можна нарешті багато гуляти, дихати на повні груди… О, напевне, це дивно звучить, враховуючи те, який я маю дар?

– Досить дивно, – підтвердив демон. – Проте, здається, у тебе все трошки не так, як у стандартних сніжних відьом, тих, що були раніше. І в тобі живе вітряна магія твого батька, успадкована у видозміненій формі. Маги вітру люблять весну, чи не так?

– Точно! Аліса просто обожнює цей період, особливо коли дме так, що аж з ніг збиває, – розсміялась я. – В дитинстві вона часто говорила, що хотіла б навчитись літати.

– А ти?

– Мені це було не настільки цікаво… Значно більше я любила квіти і саме тепло. Мені здавалось, що з мене мов падав якийсь камінь, неймовірна важкість. Цього року, до речі, такого відчуття нема, хоча весні я все одно рада. Скажеш, воно теж пов’язано з якоюсь магією? – ця думка спалахнула у мене в голові раптово, і я схопилась за неї, водночас мріючи, аби це виявилось звичайною помилкою.

– Так, стверджуватиму, що і це теж про твої чари, – Есмонд трошки прискорив крок, бо ми вже наближались до навчального корпусу академії. – Справа в тому, що взимку твоя сила найбільше хотіла на свободу. Думаю, обмеження тиснуло на неї, і ти відчувала це, сприймала як дискомфорт.

Отже, те, що мені так неспокійно ставало кожної зими – теж вина мого батька. І коли нарешті я доберусь до самого фіналу цієї ситуації, перестану знаходити нові і нові кошмарні явища, на які мене буквально прирекли, обмеживши мій дар?

– Не сумуй, – спробував підтримати мене демон. – Головне, що зараз ти можеш дихати на повні груди, і тебе більше нічого не стримує.

– Так, – погодилась я. – Дякую.

– Та нема за що, я просто кажу так, як є.

– То я дякую не лише за ці слова, а й за те, що ти взявся за мене. Не знаю, що б я наробила, якби й далі жила з тим блоком… або зірвала його, але лишилась без вчителя. Відмовилась би від дару через чужі намовляння, щоб більше нікому не нашкодити, і страждала би до самої смерті. Спасибі, що ти зі мною, Есмонде, – я б поцілувала його зараз, та, на жаль, довкола було забагато свідків. – Я побіжу. Зустрінемось ввечері.

І тоді я обов’язково зможу поцілувати його, як і хотіла.

Демон не встиг мене зупинити і сказати хоч кілька слів на прощання, бо я одразу ж зірвалась з місця і кинулась до академії. Швидко знайшла потрібну аудиторію і зайшла до вже давно знайомої аудиторії.