Граф Дракула - Брем Стокер
Я вважав, що можу це зробити; але Міна не хотіла й чути про це. Вона сказала, що я буду корисним там, оскільки серед паперів графа можуть виявитися вказівки, які я зрозумію краще, ніж інші, після моєї пригоди в Трансільванії, і що, нарешті, для боротьби з незвичайною могутністю графа нам треба зосередити всі наші сили. Я поступився, оскільки рішення Міни було непохитне: вона сказала, що її остання надія полягає в тому, що ми працюватимемо всі разом.
— Що ж до мене, — додала вона, — то я його не боюся. Я вже зазнала гіршого і, що б не сталося, все ж таки знайду хоч якесь заспокоєння. Іди-но, друже мій. Бог захистить мене, якщо така Його воля, і без вас.
Тоді я встав і вигукнув:
— Отже, з Богом! Ходімо, не гаймо часу. Граф може прийти на Пікаділлі раніше, ніж ми припускаємо.
— Ні, цього не може бути! — вимовив Ван Хелзінк, піднявши руку.
— Чому? — запитав я.
— Хіба ви забули, — відповів він, намагаючись посміхнутися, — що минулої ночі він бенкетував і тому встане пізніше?
Хіба я міг це забути! Хіба я коли-небудь це забуду! Чи забуде хтось із нас цю жахливу сцену? Міна зібрала всі свої сили, щоб зберегти спокій, але страждання здолало, і, затуливши обличчя руками, вона затремтіла і тужливо застогнала.
Ван Хелзінк зовсім не бажав нагадувати їй про жахливу пригоду. Він просто з неуважності забув про її присутність та участь у цій справі. Побачивши, як подіяли його слова, він сам злякався і спробував заспокоїти Міну.
Наш сніданок не скидався на звичайний сніданок. Ми намагалися здаватися веселими і підбадьорювати один одного, але найвеселішою і найлюб'язнішою з нас, здавалося, була Міна. Після сніданку Ван Хелзінк підвівся і сказав:
Тепер, друзі мої, ми почнемо виконувати жахливий план; скажіть мені, чи всі озброєні так, як тієї ночі, коли ми вперше проникли до лігва ворога; чи озброєні ми проти нападу духів і проти нападу смертних людей? Якщо так, то все гаразд. Тепер, пані Міно, ви в усякому разі тут у цілковитій безпеці… до сходу місяця; а на ту пору ми повернемося… якщо нам взагалі судилося повернутися!
Але перш ніж піти, я хочу впевнитися в тому, що ви озброєні проти його нападу. Поки ви були внизу, я приготував усе у вашій кімнаті і залишив там деякі предмети, побачивши які, він не посміє зайти. Тепер дозвольте захистити вас самих. Цією священною облаткою я торкаюся вашого чола в ім'я Отця, і Сина, і…
Почувся страшний стогін, від якого у нас завмерло серце. Коли він торкнувся облаткою чола Міни, то вона обпалила їй шкіру, ніби до лоба притулили розпечений метал. Як тільки вона відчула біль, то відразу все зрозуміла: її змучені нерви не витримали, і вона жахливо застогнала. Але мова скоро до неї повернулася; не встиг затихнути відгомін стогону, як настала реакція, і вона у відчаї впала на коліна, закривши обличчя своїм дивним волоссям, наче приховуючи виразки прокази на обличчі. Міна заговорила крізь ридання:
— Нечиста! Нечиста! Навіть сам Всемогутній уникає мене. Я муситиму носити це ганебне тавро до Страшного суду!
Усі замовкли. Я впав поряд із нею на коліна, відчуваючи свою безпорадність, і міцно обійняв її. Декілька хвилин наші сумні серця билися разом, тоді як наші друзі плакали, відвернувшись, щоб приховати сльози. Нарешті, Ван Хелзінк обернувся до нас і вимовив таким незвичайно серйозним тоном, що я зрозумів, що його охопило своєрідне натхнення:
— Мабуть, вам і доведеться носити це тавро, доки в день Страшного суду сам Бог не розбере, в чому ваша провина. Він це зробить, оскільки всі злочини, скоєні на землі, вчинені Його дітьми, яких Він поселив на ній. О пані Міно, якби ми тільки могли бути там у той час, коли це червоне тавро, знак всезнання Бога, зникне, і ваше чоло буде таким же ясним, як і ваша душа! Присягаюся вічністю, тавро зникне, коли Богу буде вгодно зняти з нас тяжкий хрест, який ми несемо. До цього ж ми скорімося Його волі та несімо свій хрест, як це робив Його Син. Хто знає, можливо, ми обрані і повинні виконувати Його накази незважаючи на удари і сором, не дивлячись на кров і сльози, сумнів і страх та все інше, чим людина різниться від Бога.
У його словах звучали надія і заспокоєння.
Час було йти. Я попрощався з Міною, і цього прощання ми не забудемо до смерті. Нарешті ми вийшли.
Я приготувався до одного: якщо виявиться, що Міна до кінця життя залишиться вампіром, то вона не піде самотньою до невідомої країни, сповненої жахів.
Ми без жодних пригод увійшли в Карфакс і знайшли все в тому ж стані, як під час наших перших відвідин. Важко був повірити, що серед такої буденної обстановки, що свідчить про зневагу і занепад, могло щось будити невимовний жах, який ми вже пережили. Якби ми не були до цього підготовлені і якби в нас не залишилися жахливі спогади, ми навряд чи продовжували б нашу боротьбу. У будинку ми не знайшли ніяких паперів, жодних корисних вказівок, а ящики в старій каплиці виглядали такими ж, якими ми бачили їх востаннє. Коли ми зупинилися, перед лікарем Ван Хелзінком, він сказав нам урочисто:
— Ми повинні знешкодити цю землю, освячену пам'яттю святих, яку він привіз із далекого краю з такою нелюдською метою. Він узяв цю землю, бо вона була освячена. Таким чином, ми його переможемо його ж зброєю, оскільки зробимо її ще більш освяченою. Вона була освячена для людей, тепер ми присвятимо її Богу.
Кажучи це, він вийняв стамеску і викрутку, і за декілька хвилин кришка одного з ящиків із шумом відскочила.
Земля пахла вогкістю і цвіллю, але ми не звертали на це ніякої уваги, тому що пильно стежили за професором. Узявши з коробочки освячену облатку, він благоговійно поклав її на землю, закрив ящик кришкою і загвинтив його з нашою допомогою.
Ми зробили те ж саме зі всіма
