Граф Дракула - Брем Стокер
— А зараз, лікарю Сьюард, розкажіть детально все, що сталося. Я знаю головне; розкажіть мені подробиці.
Я точно передав йому все, що сталося, і він слухав з уявною відстороненістю, але ніздрі його тремтіли, а очі заблищали, коли я розповів, як безжальна рука графа тримала Міну в жахливому положенні, з ротом, притиснутим до відкритої рани на його грудях. Як тільки я закінчив розповідь, у двері постукали Квінсі та Годалмінг. Вони увійшли, одержавши дозвіл. Ван Хелзінк питально подивився на мене. Він ніби вагався, чи скористатися нам з їхнього приходу, щоб відвернути думки нещасного подружжя одне від одного, після мого ствердного кивка він запитав їх, що вони бачили і зробили. Лорд Годалмінг відповів:
— Я не знайшов його ні в коридорі, ні в жодній із наших кімнат. Я побував у кабінеті, але він уже пішов звідти, хоча й був там. Проте…
Він раптом замовк, дивлячись на пониклу постать на ліжку. Ван Хелзінк урочисто вимовив:
— Продовжуйте, друже Артуре! Тепер таємниці більше не потрібні. Вся наша надія на те, що ми всі все знатимемо. Говоріть вільно.
Артур продовжував:
— Він побував там, і хоч провів лише декілька секунд, але встиг усе знищити. Всі рукописи спалено, і голубі вогники спалахували ще в кімнаті; циліндри вашого фонографа теж було кинуто у вогонь, а віск допоміг полум'ю.
Тут я перервав його:
— Слава Богу, що у нас є копія в шафі, яка не горить. Його обличчя на мить посвітлішало, але потім знову спохмурніло. Він продовжував: — Я побіг униз, але не знайшов навіть його слідів. Я зазирнув до кімнати Ренфілда, там теж жодних слідів, окрім… — він знову замовк.
— Продовжуйте, — хрипко сказав Харкер.
Той опустив голову і сказав, облизуючи губи кінчиком язика:
— Крім того, що бідолаха помер!
Мені здавалося, що Арчі щось приховує, та оскільки я гадав, що це робиться з якоюсь метою, то нічого не сказав. Ван Хелзінк звернувся до Моріса і запитав:
— А ви, друже Квінсі, чи маєте що повідомити?
— Трохи, — відповів той. — Це могла бути випадковість, але я не можу сказати з упевненістю. Мені здавалося корисним дізнатися, куди подався граф, коли покинув будинок. Я не знайшов його; але я бачив, як із вікна Ренфілда вилетів кажан і полетів на захід. Я чекав, що він повернеться в якомусь вигляді до Карфакса; але, очевидно, він відшукав інше лігво. Та сьогодні вночі він і не зможе повернутися: небо вже зачервоніло на сході, і світанок близько. Ми повинні діяти завтра.
Він проказав останні слова крізь зуби. Хвилини зо дві тривало мовчання, і мені здавалося, що я чую биття наших сердець. Потім Ван Хелзінк сказав дуже ніжно, поклавши руку на голову місіс Харкер:
— А зараз, мадам Міно, бідолашна, дорога мадам Міно, розкажіть нам детально, що сталося. Бачить Бог, я не бажаю турбувати вас; але нам необхідно все знати. Тепер більш, ніж будь-коли, слід діяти швидко й рішуче. Наближається день, коли все повинно закінчитися, якщо це можливо. А зараз є шанси на те, що ми залишимося живими і дізнаємося його таємницю.
Бідолашна, мила мадам Міна затремтіла, і я міг бачити, як напружені її нерви, коли вона ближче притиснулася до свого чоловіка і дедалі нижче й нижче опускала голову йому на груди. Після паузи, протягом якої вона, мабуть, збирала сили, вона заговорила:
— Я прийняла снодійне, яке ви так люб'язно мені дали, але воно довго не діяло; безсоння було ніби сильнішим за ліки, і міріади страшних думок роїлися в моїй голові… всі пов'язані зі смертю і вампірами; з кров'ю, болем і горем!
Її чоловік мимоволі застогнав; тоді вона обернулася до нього і з любов'ю сказала:
— Не турбуйся, любий! Ти повинен бути сміливим та твердим і допомогти мені перенести страшне випробування. Якби ти тільки знав, як важко розповідати про цей жах, то зрозумів би, як я потребую вашої спільної допомоги. Ну, я зрозуміла, що моя воля повинна мені допомогти, оскільки ліки корисні, і я вирішила заснути будь-що. Після цього, мабуть, настав сон, оскільки я нічого більше не пам'ятаю. Прихід Джонатана не розбудив мене, оскільки, коли до мене повернулася пам'ять, він уже лежав біля мене. В кімнаті був той самий легкий білий туман, який я помічала й раніше. Я не пам'ятаю тепер, чи відомо це вам; ви знайдете замітку в моєму щоденнику, який я покажу потім. Я відчула той же непевний страх, який і раніше охоплював мене, і те ж відчуття чужої присутності. Я озирнулася, щоб розбудити Джонатана, але він спав так міцно, ніби прийняв снодійне він, а не я. Як я не старалася, але не могла його розбудити. Це дуже налякало мене, і я озиралася навкруги від жаху. І серце в мене завмерло: біля ліжка стояв високий, стрункий чоловік у чорному, неначе він виступив з туману або, точніше, немов туман перетворився на його фігуру. Я відразу впізнала його за описом інших. Воскове обличчя, різкий, орлиний ніс, на який падало світло тонкою білою лінією; відкриті червоні губи з гострими білими зубами між ними; і червоні очі, які, наскільки мені пам'ятається, я бачила при заході сонця у вікнах церкви Св. Марії в Уайтбі. Я впізнала також червоний рубець на його лобі, слід від удару Джонатана. Моє серце обірвалося; я б закричала, але була ніби паралізована. Він пошепки заговорив — різко та уїдливо, показуючи на Джонатана: «Мовчати! Якщо ви озветесь хоча б одним звуком, я схоплю його і витягну з нього мозок перед вашими же очима». Я була дуже перелякана, щоб діяти чи говорити. Із глузливою посмішкою він поклав мені руку на плече і, міцно тримаючи мене, оголив іншою рукою моє горло, кажучи при цьому: «Спочатку легкий прохолодний напій у нагороду за мою працю. Час вам звикнути: не вперше і не вдруге ваші жили вгамовують мою спрагу». Я була розгублена і, що досить дивно, не бажала перешкоджати йому. Я думаю, це наслідок того прокляття, яке є результатом його дотику до своєї жертви. О, Боже, Боже, зглянься наді мною! Він торкнувся своїми жахливими зубами
