Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг
Ніхто нічого не сказав. Він розумів, що йому не повірили. Та й сам він, зрештою, ніколи не чув про чарівні палички, що самостійно насилають чари.
Шрам несамовито болів. Гаррі ледве стримувався, щоб не застогнати. Пробурмотівши щось про свіже повітря, поставив чарку й вийшов з кімнати.
Коли проходив темним двором, великий, скелетистий тестрал глянув угору, з шурхотом розправив свої здоровенні кажанячі крила і знову почав скубти траву. Гаррі зупинився біля хвіртки в садок, що позаростав дикими рослинами, дивився на них, потираючи лоба, й думав про Дамблдора.
Він знав, що Дамблдор би йому повірив. Дамблдор знав би, чому і як чарівна паличка Гаррі почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв’язок існував між його чарівною паличкою і Волдемортовою... Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через вогневіскі...
І раптом біль у шрамі став просто пекельний. Він ухопився за чоло й заплющив очі, а в його голові почувся гнівний верескливий крик.
«Ти ж казав, що все вийде, якщо взяти чужу чарівну паличку!»
Перед очима раптом з’явилося видіння змарнілого старого чоловіка, що лежав у лахмітті на кам’яній підлозі й волав жахливим, тягучим криком, повним нелюдського болю...
- Ні! Ні! Благаю вас, благаю...
- Ти збрехав Лордові Волдеморту, Олівандере!
- Я не брехав... клянуся, не брехав...
- Ти захотів допомогти Поттерові, щоб він від мене вислизнув!
- Клянусь, я не хотів... я вважав, що чужа чарівна паличка подіє...
- То поясни, що сталося. Луціусову паличку знищено!
- Я сам не розумію... зв’язок... існує... тільки між вашими двома паличками...
- Брешеш!
- Прошу... благаю вас...
І Гаррі побачив білу руку, що піднімає чарівну паличку, відчув напад Волдемортової лютої злості, побачив, як той виснажений старий корчиться в агонії...
- Гаррі?
Видіння зникло так само раптово, як і почалося. Гаррі дрижав у темряві, вчепившись у садову хвіртку, серце гупало, шрам поколював. Минув якийсь час, поки він усвідомив, що біля нього стоять Рон і Герміона.
- Гаррі, вертайся в дім, - прошепотіла Герміона. - Ти вже передумав нас покидати?
- Залишайся, старий, - Рон гупнув Гаррі по спині.
- Що з тобою? - зазирнула в обличчя Герміона. - У тебе жахливий вигляд!
- Кращий, мабуть, - тремтячим голосом відповів Гаррі, - ніж в Олівандера...
Коли він переповів їм побачене, Рон був приголомшений, а Герміону це теж страшенно налякало.
- Це ж мало припинитися! Твій шрам... з ним такого вже не повинно бути! Не відкривай цей зв’язок - Дамблдор казав тобі заблокувати мозок!
Гаррі нічого не відповів, і вона схопила його за руку.
- Гаррі, він уже підкорив собі міністерство, й газети, і половину чаклунського світу! Не впускай його ще й у свою власну голову!
- РОЗДІЛ ШОСТИЙ -
Упир у піжамі
Шок від утрати Дикозора висів над будинком усі наступні дні. Гаррі постійно сподівався, що той ось-ось зайде у задні двері, як і інші члени Ордену, що снували туди-сюди, приносячи різні новини. Гаррі відчував, що тільки активними діями він розвіє почуття провини й горя, і що він якнайскоріше повинен узятися за пошук і знищення горокраксів.
- Ти ж нічого не вдієш з тими... - Рон беззвучно проказав губами слово «горокраксами», - поки тобі не стукне сімнадцять. На тобі й досі є Слід. Та й хіба тут ми не можемо все розпланувати з таким самим успіхом, як і деінде? Чи, може, - Рон перейшов на шепіт, - ти вже знаєш, де вони, ті відомо-що?
- Не знаю, - зізнався Гаррі.
- Здається, Герміона щось там досліджувала, - згадав Рон. - Казала, що розповість, як ти вже будеш тут.
Вони сиділи за сніданком. Містер Візлі й Білл щойно відбули на роботу, місіс Візлі пішла нагору будити Герміону й Джіні, а Флер подалася приймати ванну.
- Тридцять першого Слід перестає діяти, - сказав Гаррі. - Це означає, що я ще мушу тут сидіти всього чотири дні. А тоді я зможу...
- П’ять днів, - твердо виправив його Рон. - Треба залишитися на весілля. Якщо ми його пропустимо, вони нас повбивають.
Гаррі зрозумів, що «вони» - це Флер і місіс Візлі.
- Невже вони не усвідомлюють, як це важливо?..
- Звичайно, ні, - знизав плечима Рон. - Та й звідки їм про це знати. Але раз ти про це згадав, я хотів би побалакати на цю тему.
Рон зиркнув на двері, перевіряючи, чи не повертається місіс Візлі, і підсунувся ближче до Гаррі.
- Мама намагалася все вивідати у мене і в Герміони. Що ми задумали робити. Тепер візьметься за тебе, тож готуйся. Тато й Люпин теж допитувалися, але ми їм сказали, що Дамблдор велів тобі нікому не розповідати, крім нас, і вони відчепилися. Але не мама. Вона настроєна рішуче.
Не минуло й кількох годин, як Ронове передбачення здійснилося. Після обіду місіс Візлі покликала Гаррі, щоб він допоміг з’ясувати, чи не йому, бува, належить шкарпетка, яка, як їй здавалося, могла випасти з його рюкзака. Загнавши його в кут у крихітній посудомийні при кухні, вона відразу пішла в наступ.
- Рон і Герміона щось там вигадують, ніби ви всі троє кидаєте Гоґвортс, - почала вона невимушеним буденним тоном.
- О, - розгубився Гаррі. - Так. Кидаємо.
У кутку крутнувся відтискний валок для білизни, викидаючи щось схоже на камізельку містера Візлі.
- Можна запитати, чому ви відмовляєтеся від освіти? - продовжила місіс Візлі.
- Ну, Дамблдор доручив мені... одну справу, - пробурмотів Гаррі. - Рон і Герміона про це знають і хочуть допомогти.
- І яка ж це «справа»?
- Вибачте, я не можу...
- Скажу відверто - ми з Артуром маємо повне право знати, і, думаю, містер та місіс Ґрейнджери зі мною погодяться! - наполягала місіс Візлі.
Гаррі боявся натиску «стурбованих батьків». Тож примусив себе подивитися їй прямо в очі, відзначивши при цьому, що вони теж були карі, як і в Джіні. Це не допомогло.
- Місіс Візлі, Дамблдор не
