Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг
- Рон і Тонкс мали б уже повернутися. Їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси.
Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у «Барлозі», проте зараз нестерпний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у грудях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір’я, Джіні взяла його за руку.
Кінґслі крокував туди-сюди, глипаючи в небо щоразу, як розвертався. Гаррі пригадав дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і Люпин стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти.
Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з-під нього, відгортаючи листя, вибереться ще хтось із відсутніх членів Ордену, живий і неушкоджений...
І тут прямісінько над ними з’явилася мітла, що стрімко мчала до землі...
- Це вони! - заволала Герміона.
Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики.
- Ремусе! - крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде обличчя закам’яніло; йому, здавалося, відняло мову.
Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони.
- Ти жива, - встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла.
- Я думала... я думала...
- Я в нормі, - поплескав її по спині Рон. - Нормально все.
- Рон був просто чудовий, - лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина. - Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту влучити з мітли в рухому ціль...
- Це правда? - пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів.
- Завжди цей здивований тон, - трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись. - Ми останні повернулись?
- Ні, - відповіла Джіні, - ще й досі чекаємо Білла з Флер та Дикозора з Манаданґусом. Піду скажу мамі з татом, що ти живий...
Вона побігла в дім.
- Чого ви затрималися? Що сталося? - сердито запитав Люпин у Тонкс.
- Белатриса, - відповіла Тонкс, - прагне вбити мене не менше, ніж Гаррі. І дуже старалася це зробити. Ох, попадеться вона мені, ця Белатриса! Але ми точно поранили Родольфуса... а потім прибули до Ронової тітоньки Мюріель, але не встигли на летиключ, і вона метушилася коло нас, наче квочка...
У Люпина заходили жовна на щоках. Він кивнув головою, але нічого не зміг сказати.
- А з вами що було? - Тонкс обернулася до Гаррі, Герміони й Кінґслі.
Вони розповіли про свої пригоди, але відсутність Білла, Флер, Дикозора й Манданґуса сковувала їх, мов крига, і цей холодний тягар було дедалі важче іґнорувати.
- Я мушу повернутися на Даунінґ-стріт, у резиденцію прем’єра. Я ще годину тому мав там бути, - сказав нарешті Кінґслі, востаннє глянувши в небо. - Повідомте, як повернуться.
Люпин кивнув. Помахавши рукою, Кінґслі рушив у темряву до воріт. Гаррі почув легенький ляскіт, коли Кінґслі роз’явився за ворітьми «Барлогу».
Містер і місіс Візлі збігли з ґанку, Джіні за ними. Батьки спершу обняли Рона, а тоді повернулися до Люпина й Тонкс.
- Дякую вам, - сказала місіс Візлі, - за наших синів.
- Не кажи дурниць, Молі, - зніяковіла Тонкс.
- Як там Джордж? - поцікавився Люпин.
- А що з ним? - стривожився Рон.
- Йому відірвало...
Проте останні слова місіс Візлі заглушив радісний крик: з темряви спланерував і приземлився у дворі тестрал. З нього зіскочили Білл і Флер, розкошлані од вітру, проте неушкоджені.
- Білл! Слава Богу, слава Богу...
Місіс Візлі кинулася до нього, та він тільки на мить її пригорнув. Дивлячись батькові у вічі, Білл повідомив:
- Дикозор загинув.
Ніхто не озвався, не ворухнувся. Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося й полетіло кудись глибоко під землю, назавжди його покидаючи.
- Ми самі бачили, - сказав Білл. Флер кивнула головою, і в світлі з кухонного вікна зблиснули сльози на її щоках. - Це сталося тоді, як ми вирвалися з кола. Дикозор і Данґ були недалеко від нас, вони теж прямували на північ. Волдеморт... а він уміє літати... погнався за ними. Данґ запанікував, я чув, як він кричав, Дикозор намагався його зупинити, але той роз’явився. Волдемортове закляття влучило Дикозорові прямо в обличчя, він упав з мітли і... ми нічого не могли вдіяти, нічого, у нас самих на хвості сиділо їх з півдесятка...
Біллові перехопило дух.
- Звісно, ви нічого не могли вдіяти, - сказав Люпин.
Усі стояли й дивилися одне на одного. Гаррі не міг осягнути гіркої звістки. Дикозор загинув... не може такого бути... Дикозор, такий витривалий, такий відважний, він завжди виходив з води сухий...
Ніхто нічого не сказав, та всі раптом усвідомили, що вже немає сенсу стояти на подвір’ї, й мовчки пішли за містером і місіс Візлі в «Барліг», у вітальню, де реготали Фред і Джордж.
- Що таке? - запитав Фред, побачивши їх. - Що сталося? Хто?..
- Дикозор, - відповів містер Візлі. - Загинув.
Усмішки близнюків перетворилися на болісні гримаси. Ніхто не знав, що робити. Тонкс тихо плакала в хустинку. Гаррі знав, що їх з Дикозором поєднували дружні стосунки, вона була його улюбленицею, його протеже в міністерстві магії. Геґрід сів на підлогу в кутку, де було найбільше вільного місця, і витирав очі своєю хустинкою-як-скатертинкою.
Білл підійшов до буфета й вийняв пляшку вогневіскі й чарки.
- Прошу, - він помахом чарівної палички роздав присутнім дванадцять повних чарок, а тринадцяту підняв сам. - За Дикозора.
- За Дикозора, - повторили всі і випили.
- За Дикозора, - трохи запізно сказав Геґрід, гикнувши.
Вогневіскі обпалило Гаррі горлянку; цей вогонь ніби знову запалив почуття, проганяючи заціпеніння й відчуття нереальності, додаючи відваги.
- То Манданґус зник? - перепитав Люпин, вихиливши чарку до дна.
Атмосфера в кімнаті миттю змінилась. Усі напружено дивилися на Люпина, воліючи, щоб він говорив далі, і водночас, здалося Гаррі, боялися того, що можуть почути.
- Я знаю, що ти думаєш, - сказав нарешті Білл, - я сам про це міркував. Вони нас чекали, правда? Але нас не міг зрадити Манданґус. Вони ж
