Джинґо - Террі Пратчетт

— Я знімаю капелюха перед вашими глибокими пізнаннями жіночої психології, — мовив Ветінарі. — Я бачив щойно її лице. Не сумніваюся, що під час наступного чаювання з подругами, серед яких, якщо я не помиляюся, є герцогиня Квірмійська і вельможна Селашіль, леді Сибіл сидітиме цілком незворушна і нітрохи не самовдоволена. 

Ваймз завагався. Сибіл була навдивовижу врівноважена жінка, звісно ж, і такі речі… Вона залишила вибір цілком за ним, чи не так?… Такі речі не… Ну, звісно, вона б не, вона… Звісно, вона б хотіла, правда? Вона би не вихвалялась, але її би гріла думка, що вони знають, що вона знає, що вони знають… 

— Гаразд, — погодився він, — але послухайте, я думав, тільки король має право призначати когось герцогом. Я мовчу про всяких лицарів і баронів, бо це так, політика, але для герцога потрібно… 

Він глянув на Ветінарі. А тоді на Моркву. Ветінарі сказав, що йому нагадали… 

— Переконаний, якщо в Анк-Морпорку колись ще буде король, він захоче затвердити моє рішення, — м’яко мовив Ветінарі. — Але якщо в нас більше ніколи не буде короля, тоді я не бачу жодних проблем. 

— Мене купили і продали, еге ж? — спитав Ваймз, хитаючи головою. — Купили і продали. 

— Зовсім ні, — заперечив Ветінарі. 

— Так. І не тільки мене. Всіх нас. Навіть Іржавського. І всіх тих бідолах, які пішли на вірну смерть. Ми не є частиною великої картини, правда? Нас просто купили і продали. 

Ветінарі раптом зірвався з-за столу, аж перекинувся стілець, і постав перед Ваймзом. 

— Справді? Люди пішли на війну, Ваймзе. А тоді повернулися. Якими славними були б війни, якби їм ніколи не доводилося битися! — він завагався, а тоді стенув плечима. — А ви кажете «купили і продали»? Гаразд. Але я не думаю, що даремно витратили, — Патрицій різко й мигцем усміхнувся, як він робив, коли вигадував щось не дуже смішне, що тим не менш його тішило. — Veni, vici… Ветінарі. 

Водорості плили за безцільною течією. Нічого, крім усякого патиччя, більше не нагадувало про те, що там колись був Лешп. 

Морські птахи літали по колу. Але їхні крики більш-менш приглушувала суперечка, що спалахнула прямо над рівнем моря. 

— Ця деревина належить нам, ти, далекий родичу собаки! 

— О? Та невже? На твоєму боці острова, еге ж? Я так не думаю! 

— Вона сплила! 

— А звідки ти знаєш, що на нашому боці острова не прибилося трохи патиччя? Хай там як, у нас досі є діжка питної води, верблюжий запаху з рота! 

— Добре! Ми поділимося! Можеш залишити собі половину деревини! 

— Ага! Ага! Захотів поторгуватися, щойно ми згадали про діжку з водою? 

— Батьку, може, просто погодимось? Мені вже набридло товкти воду в ступі! 

— Але тобі теж доведеться веслувати. 

— Ясно що. 

Птахи ковзали й кружляли, білі галочки в безхмарному піднебессі. 

— На Анк-Морпорк! 

— На Хапонію! 

Внизу, коли затонула глиба Лешпу ще глибше вгніздилась на морському дні, цікаві кальмари порозпливались своїми цікавими вуличками. Вони і гадки не мали, чому їхнє місто зрідка підіймалось, але ніколи надовго там не затримувалось. 

Просто так ставалось. Деякі речі стаються, а іноді ні. Цікаві кальмари лише припускали, що все рано чи пізно стане на свої місця. 

Акула пронеслася повз. Якби хтось наважився притулити до неї вухо, то почув би: «Біп-біп-біп-дзинь! Третя година… Їсти, Голодувати, Плавати. Список справ на сьогодні: Плавати, Голодувати, Їсти. Третя нуль п’ять: несамовите пожирання…» 

Не найцікавіший з розкладів, але його було легко організувати. 

На диво, сержант Колон сам вніс себе в список патрулювання. Добре іноді трохи провітритися. А тут ще й ходили чутки, що Варта якимось боком була причетна до того, що невиправдано називали перемогою, а це означало, що уніформа вартового могла гарантувати безплатний кухлик пива з чорного входу якогось випадкового генделика. 

Він патрулював разом із капралом Ноббсом. Вони ішли впевненою ходою тих, хто багато де побував і чимало побачив. Їхня хода, керуючись суто поліцейським інстинктом, понесла їх прямо до «Простих поживків». Пан Ґоріфф якраз мив вікна. Побачивши їх, він кинув ганчірку й прожогом забіг усередину. 

— Це нам віддяка? — шмигнув носом Колон. 

Чоловік вийшов із двома великими клунками. 

— Моя дружина спеціально для вас приготувала, — сказав він. І додав: — Вона каже, що знала, що ви зайдете. 

Колон зняв вощений папір. 

— Овва, — мовив він. 

— Особливе анк-морпоркське карі, — сказав пан Ґоріфф. — У складі є жовтий карі порошок, великі шматки брукви, зелений горошок і набухлий кишмиш розміром з… 

— …яйце! — вигукнув Ноббі. 

— Красно дякую, — мовив Колон. — Як поживає ваш хлопчина, пане Ґоріфф? 

— Каже, що ви подали йому приклад, і тепер він хоче стати вартовим, коли виросте. 

— А, файно, — радісно мовив Колон. — Пан Ваймз втішиться. Тільки скажіть йому… 

— В Аль Халі, — сказав Ґоріфф. — Він житиме в мого брата. 

— О. Що ж…гаразд тоді. Е… в кожному разі, дякую за карі. 

— Про який приклад, по-твоєму, він говорив? — спитав його Ноббі, коли вони вийшли. 

— Вочевидь, хороший, — сказав Колон із повним ротом ледь гостренької брукви. 

— А, ясно. 

Повільно пережовуючи і прошкуючи ще повільніше, вони рушили до пристані. 

— Я збирався написати Бані листа, — через якийсь час озвався Ноббі. 

— Так, але… вона думала, що ти жінка, Ноббі. 

— Так. То вона, типу, побачила моє внутрішнє «я», без… 

Вуста Ноббі зосереджено заворушилися: 

— …без тої, як її, оболонки. То мені так Анґва сказала. Тож я собі подумав, шо її хлопець скоро повернеться, і я зроблю великодушно і не буду на неї претендувати. 

— Бо може також виявитися, що він кремезний незадоволений хлопака, — припустив сержант Колон. 

— Ніколи про це не думав, сержанте. 

Вони ще якийсь час ішли. 

— Те, що я зараз роблю, незрівнянно краще за будь-шо, шо я коли-небудь робив, — сказав Ноббі. 

— Атож, — мовив сержант Колон. Вони трохи пройшли мовчки, а тоді він додав: — Звісно, це не складно. 

— Я досі бережу носовичок, який вона мені дала, дивися. 

— Дуже гарний, Ноббі. 

— Зі справжнього хапонського шовку. 

— Так, дуже симпатичний. 

— Я його не буду прати, сержанте. 

— Ну ти і нюня, — мовив Фред Колон. 

Він дивився, як капрал Ноббс сякає носа. 

— То… ти не будеш більше ним користуватися, правда? — запитав він дещо з сумнівом. 

— Він все ще згинається, сержанте. Бачиш? — Ноббі продемонстрував йому. 

— А, бачу. Дурний, що спитав. 

Нагорі заскрипіли флюгери. 

— Цей досвід дав мені набагато глибше розуміння жінок, — сказав Ноббі. 

Колон, глибоко жонатий чоловік, нічого не сказав. 

— Сьогодні ввечері я зустрів Правду Пхачку, — вів далі Ноббі, — і спитав її, як вона дивиться на те, щоб піти зі мною сьогодні на побачення. Я запевнив її, що не маю нічого проти її косоокості, і в мене є дорогі екзотичні парфуми, що переб’ють її запах, а вона мене послала і пожбурила вугром. 

— Недобре, — мовив Колон. 

— О, ні, сержанте, бо раніше вона просто лаялася, коли мене бачила. А вугор досі в мене, і він до того ж смачний, тож я розцінюю це як дуже великий крок вперед. 

— Можливо. Можливо. Ще би віддати комусь ці парфуми, га? Бо вже навіть люди через дорогу починають скаржитися. 

Їхні ноги, що летіли, мов бджоли