Джинґо - Террі Пратчетт

— Ви не можете… — повторив Принц. 

— Беззастережно? — різко мовив генерал Ашал. 

— Гадаю, що так, — мовив Ветінарі. — Ми відрікаємось від Лешпа на користь Хапонії і виводимо всі війська з Хапонії, а також наших громадян із острова, а що стосується компенсації… як ви дивитесь на чверть мільйона доларів? І на додачу сприятливі торговельні угоди, статус братської нації і так далі, і тому подібне. Можете почитати на дозвіллі. 

Він передав документ через голову Принца в руки генералу, який став швидко гортати сторінки. 

— Але в нас немає… — почав було Ваймз. «Може, мене таки вбили, — подумав він. — Я перебуваю по той бік, або ж мене хтось добряче стукнув по голові, і це якийсь міраж…» 

— Це підробка! — вибухнув Принц. — Це обман! 

— Ну, сер, цей чоловік справді лорд Ветінарі, а ці печатки дійсно схожі на офіційні печатки Анк-Морпорка, — мовив генерал. — «Беручи до уваги… тим самим… зі збереженням прав… затвердження впродовж чотирьох днів… шляхом торгівлі»… так, мушу сказати, цей документ здається справжнім. 

— Я це не прийматиму! 

— Розумію, сер. Він направду, схоже, покриває всі ті пункти, які ви їх минулого тижня висвітлювали в своїй промові… 

— Я в жодному разі це не прийматиму! — крикнув Іржавський. Він помахав пальцем у Ветінарі під носом. — Вас за це відправлять у вигнання! 

«Але в нас немає таких грошей, — повторив Ваймз, тільки цього разу вже про себе. — Ми дуже багате місто, але самих грошей у нас немає. Нам кажуть, що багатство Анк-Морпорка в його людях. А цього не витягнеш навіть великими обценьками». 

Він відчув, що вітер змінився. 

І що на нього дивився Ветінарі. 

І щось таке було в генералові Ашалі. Певний голод… 

— Я згоден із Іржавським, — сказав він. — Це порочить чесне ім’я Анк-Морпорка. — Його дещо здивувало те, з яким серйозним лицем він це сказав. 

— Ми нічого не втрачаємо, сер, — наполягав генерал Ашал. — Вони відступлять від Хапонії та Лешпа… 

— Тільки через наш труп! — заволав лорд Іржавський. 

— Правильно! Хтось взагалі розуміє, що нас перемогли? — спитав Ваймз. — Обдурили? 

Він зиркнув на Принца, чий погляд метався від одного чоловіка до іншого, але часом дивився в нікуди, ніби мав якийсь внутрішній діалог. 

— Чверті мільйона недостатньо, — мовив Принц. 

Лорд Ветінарі знизав плечима. 

— Ми можемо це обговорити. 

— Мені потрібно придбати багато товару. 

— Підозрюю, гострі та металеві за своєю природою предмети. — мовив Ветінарі. — Звісно, якщо ми говоримо про речі, радше ніж гроші, то з’являється певна… свобода дій… 

«Ми ще й забезпечимо його зброєю», — подумав Ваймз. 

— Щоб за тиждень сліду вашого не було в місті! — крикнув Іржавський. 

Ваймзу здалося, що генерал непомітно всміхнувся. Анк-Морпорк без Ветінарі… яким керують такі люди, як Іржавський. Перед ним і справді стелилося яскраве майбутнє. 

— Однак капітуляцію необхідно буде ратифікувати й формально засвідчити, — мовив Ашал. 

— Може, в Анк-Морпорку? — запропонував лорд Ветінарі. 

— Ні. На нейтральній території, звісно, — заперечив генерал. 

— Але де, хіба між Анк-Морпорком і Хапонією є щось? — запитав Ветінарі. 

— Ну, є… Лешп, — задумливо мовив генерал. 

— Яка гарна ідея, — підтримав Патрицій. — Я про це навіть не подумав. 

— Він і так належить нам! — гаркнув Принц. 

— Ще ні, сер. Ще ні, — м’яко мовив генерал. — Ми заволодіємо ним. Цілком законно. Поки світ спостерігатиме. 

— І це все? А як бути з арештом? — утрутився Ваймз. — Я не збираюся… 

— Це державні питання, — урвав його Ветінарі. — І є певні… дипломатичні міркування. Боюся, що сумлінне впорядкування міжнародних відносин не може залежати від вашої стурбованості з приводу діянь одної людини. 

І знову Ваймзу здалося, що йому кажуть одне, а він чує зовсім інше. 

— Я не… — почав він. 

— Є важливіші проблеми. 

— Але… 

— Хай там як, бездоганна робота. 

— Є великі злочини і дрібні злочини, ви це хочете сказати? — запитав Ваймз. 

— Чом би вам не взяти заслужену відпустку, сер Семюел? Ви, — Ветінарі ледь помітно всміхнувся, — людина дії. Ви маєте справу з мечами, погонями і фактами. Тепер, на жаль, настав час для людей слова, які мають справу з обіцянками, недовірою і різними думками. Для вас війна закінчилась. Насолоджуйтесь сонцем. Думаю, ми всі незабаром повернемося додому. А вас, лорде Іржавський, я попрошу залишитися… 

Ваймз зрозумів, що його вимкнули. Він крутнувся і вийшов із намету. 

Ахмед пішов слідом за ним. 

— Це твій господар? 

— Ні! Він всього лише платить мені зарплату! 

— Часто важко побачити різницю, — співчутливо мовив Ахмед. 

Ваймз всівся на пісок. Він не знав, як йому вдавалося стояти на ногах весь цей час. Тепер перед ним майоріло щось схоже на майбутнє. Він не мав ані найменшої гадки, що в ньому буде, але воно було. А ще п’ять хвилин тому не було. Тепер він хотів говорити. Це дозволяло йому не думати про список загиблих бісика-органайзера. Він звучав так… переконливо… 

— А що на тебе чекає? — спитав він, відганяючи від себе цю думку. — Маю на увазі, коли все закінчиться. Твій бос не буде тобою задоволений. 

— О, мене проковтне пустеля. 

— Він пошле по тебе людей. Він здатний на таке. 

— Пустеля і їх проковтне. 

— Не пережовуючи? 

— Повір мені. 

— Так не мало бути! — крикнув Ваймз, більше до неба. — Розумієш? Іноді я мрію мати справу з великими злочинами, творити закони для країн, а не тільки для людей, а такі люди, як він… 

Ахмед допоміг йому піднятися і поплескав по плечу. 

— Я знаю, як це, — сказав він. — Я теж мрію. 

— Справді? 

— Так. Здебільшого про рибу. 

Натовп заревів. 

— Здається, хтось результативно сфолив, — припустив Ваймз. 

Вони так-сяк видерлись на дюну і стали дивитися. Хтось відокремився від сутички і, похитуючись, попрямував у напрямку хапонських воріт, роздаючи стусани направо і наліво. 

— Цей чоловік, бува, не твій дворецький? — запитав Ахмед. 

— Так. 

— Хтось із твоїх солдатів сказав, що він відкусив якомусь чолов’язі носа. 

Ваймз стенув плечима. 

— Можу уявити. Його так пересмикує, коли я не користуюсь спеціальними щипцями для цукру. 

Біла постать рішуче пройшла повз шарпанину між гравцями і дмухнула у свисток. 

— А цей чоловік, я так розумію, твій король. 

— Ні. 

— Справді? Тоді я королева Панджитрум із Сумтрі. 

— Морква такий же полісмен, як і я. 

— Такий чоловік, як він, може надихнути пригорщу знедолених бійців завоювати країну. 

— Гаразд. Тільки якщо він робитиме це у свій вихідний. 

— Він також виконує твої накази? Ти дивовижний чоловік, сер Семюел. Але я не думаю, що ти би вбив Принца. 

— Ні. Але якби я його вбив, ти би вбив мене. 

— О, так. Обурливе вбивство на очах у свідків. Я, зрештою, полісмен. 

Вони дійшли до верблюдів. Коли Ахмед приготувався вилізти, один із них повернув голову, передумав плювати в нього і натомість поцілив у Ваймза. З неймовірною точністю. 

Ахмед озирнувся на футболістів. 

— У Хапоністані кочівники грають у дуже схожу гру, — сказав він. — Але на конях. Ціль — провести об’єкт довкола воріт. 

— Об’єкт? 

— Мабуть, краще думати про ту річ як про якийсь «об’єкт», сер Семюел. А тепер, думаю, мені слід рушати. В горах чигають злодії. І там чисте повітря. Ти знаєш, у поліцейських завжди багато роботи. 

— Думаєш якось повернутися в Анк-Морпорк? 

— А ти хочеш мене там бачити, сер Семюел? 

— Це відкрите місто. Але обов’язково забіжи в Псевдополь-Ярд, коли приїдеш. 

— Ах, згадаємо старі добрі часи. 

— Ні. Ти віддаси цей меч. Ми дамо тобі розписку, і ти