Джинґо - Террі Пратчетт
Хвиля пронеслася біля неї, засмоктавши причал так, що корабель Дженкінса ще якийсь час підстрибував. Десь на борту попадали тарілки. Тоді вона зникла, понісшись до наступного моста. Якусь мить у повітрі віяло не анкською туалетною водою[28], а морським бризом і сіллю.
З каюти визирнув Дженкінс і заглянув за борт.
— Що то було? Зміна припливу? — гукнула Анґва.
— Ми приплили з припливом, — мовив Дженкінс. — Чорт його знає. Певно, один із тих феноменів.
Анґва повернулася до групки. Ваймз уже багрянів на обличчі.
— Його таки підписала переважна більшість гільдій, сер, — казав Морква. — Насправді, всі, крім Жебраків та Швачок.
— Справді? Що ж, срати я на них хотів! За кого вони себе мають, роздавати мені такі накази?
Анґва помітила вираз болю, що пересмикнув обличчя Моркви.
— Ем… хтось же мусить віддавати нам накази, сер. Зазвичай. Ми ж не можемо самі собі віддавати накази. В тому то і є… суть.
— Так… але… не так…
— І мені здається, вони просто представляють інтереси людей…
— Оцього народу? Не треба мені цих нісенітниць! Нас би вбили, якби ми воювали! І то ми би опинилися в точно такій ситуацій, що й…
— Але ордер, схоже, таки законний, сер.
— Це… безглуздя якесь!
— Ви не подумайте, ми його не звинувачуємо, сер. Просто треба подбати про те, щоб він з’явився в Щурячу палату. Послухайте, сер, у вас були дуже непрості часи…
— Але… арештувати Ветінарі? Я не можу…
Ваймз затнувся, бо його вуха нарешті почули, що до нього намагалися донести. І тому що в цьому був сенс, чи не так? Якщо випадає можливість когось арештувати, потрібно це зробити. Не можна розвернутися і сказати «але не його». Ахмед би зверхньо засміявся. Старий Кам’янолиций перевернувся б у всіх своїх п’яти домовинах.
— Я можу, еге ж? — сумовито мовив він. — О, ну гаразд. Розішліть опис підозрюваного, Дорфле.
— В Цьому Немає Потреби, Сер.
Натовп розійшовся, пропустивши лорда Ветінарі, що ішов причалом з Ноббі та Колоном позаду. Чи принаймні схожим на Колона чудернацько деформованим верблюдом.
— Здається, я достатньо почув, командоре, — мовив лорд Ветінарі. — Будь ласка, виконуйте свій обов’язок.
— Все, що вам потрібно зробити, це піти в палац, сер. Ну ж бо…
— Ви не начепите на мене наручники?
У Ваймза відвисла щелепа.
— Чому б я це робив?
— Державна зрада — це найбільший злочин, сер Семюел. Я вимагаю наручники.
— Гаразд, якщо ви наполягаєте, — Ваймз кивнув Дорфлові. — Начепіть на нього наручники.
— А у вас, бува, немає кайданів? — поцікавився лорд Ветінарі, коли Дорфл вийняв пару наручників. — Можна ж усе як слід зробити…
— Ні. В нас немає ніяких кайданів.
— Я лише хотів допомогти, сер Семюел. Ходімо?
Натовп не глумився. Це майже лякало. Люди просто чекали, ніби спостерігаючи за тим, як виконують фокус. Вони знову розступилися перед Патрицієм, коли той попрямував у центр міста. Він зупинився і розвернувся.
— Щось ще… о, так, хіба мене не треба тягнути на волокуші?
— Тільки перед стратою, мій лорде, — радісно мовив Морква. — Традиційно державних зрадників тягнуть до місця страти на волокуші. А тоді страчують шляхом повішення, емаскуляції і четвертування. — В Моркви був збентежений вигляд. — Я уявляю собі повішання і четвертування, але не впевнений, що означає емаскуляція, сер.
— Ви вмієте робити маски з пап’є-маше, капітане? — невинно спитав лорд Ветінарі.
— Ні, не вміє! — крикнув Ваймз.
— А у вас взагалі є волокуша?
— Ні! — не витримав Ваймз.
— О! Що ж, здається, на вулиці Сутій була крамниця господарських товарів. Це я так, про всяк випадок, сер Семюел.
По втоптаному піску біля Ґебри прошкувала постать. Вона враз зупинилися, почувши десь знизу голосок, що з надією промовив:
— Біп-біп-біп-дзинь?
Бісик-органайзер відчув, як його підняли.
— ЩО ТИ ТАКЕ?
— Я бісик-органайзер другого покоління, з багатьма корисними та складними в користуванні функціями, Введіть-Своє-Ім’я!
— НАПРИКЛАД?
Навіть маленькому мозочку бісика-органайзера стало лячнувато. Голос, який до нього промовляв, звучав якось неправильно.
— Я знаю, котра зараз година у всіх куточках світу, — він насмілився відповісти.
— Я ТЕЖ.
— Е… Я можу вести телефонну книжку актуальних контактів… — судячи з порухів, бісик-органайзер зрозумів, що його новий власник виліз на коня.
— СПРАВДІ? У МЕНЕ ДУЖЕ БАГАТО КОНТАКТІВ.
— Ну от, — сказав бісик, хапаючись за ентузіазм, що стрімко випаровувався. — Тож я додаю дані у записник, а коли вам треба буде знову зустрітися…
— ЦЕ ВЖЕ ЗАЙВЕ. ЗАЗВИЧАЙ ВОНИ ТРИМАЮТЬ РУКУ НА ПУЛЬСІ.
— Що ж… у вас багато запланованих зустрічей? — роздався стукіт копит, а тоді нічого, крім бурхливого вітру.
— БІЛЬШЕ, НІЖ ТИ СОБІ МОЖЕШ УЯВИТИ. НІ… Я ДУМАЮ, ТВОЇ ТАЛАНТИ КРАЩЕ ПРИГОДЯТЬСЯ ДЕІНДЕ…
Ще трохи шквального вітру, а тоді плюск.
У Щурячій палаті було велелюдно. Присутність лідерів гільдій була обов’язковою, але там і без них було безліч людей, які вважали, що також мають право побачитись наостанок із покійником. Там навіть було кілька старших чарівників. Всі хотіли колись сказати своїм внукам: «Я там був»[29].
— Я переконаний, треба більше ланцюгів, — сказав Ветінарі, коли вони затрималися в дверях і побачили натовп, що зібрався.
— Ви що, серйозно до цього ставитеся? — запитав Ваймз.
— Надзвичайно серйозно, можете не сумніватись, командоре. Але якщо я з якихось причин виживу, доручаю вам придбати трохи кайданів. Ми повинні навчитися робити такі речі правильно.
— Я триматиму їх під рукою, обіцяю.
— Добре.
Патрицій кивнув лорду Іржавському, що стояв між паном Боґґісом і лордом Дауні.
— Доброго ранку, — привітався він. — Можна швиденько? В мене сьогодні насичений день.
— Бачу, вам подобається і далі робити з Анк-Морпорка посміховисько, — почав було Іржавський. Він метнув погляд на Ваймза, викресливши його зі свого всесвіту. — Це не формальний судовий процес, лорде Ветінарі. Це притягнення до суду, щоб ви знали, в чому вас звинувачують. Пан Підступп каже, що до повноцінного судового процесу ще тижні й тижні.
— Вам, без сумніву, вони недешево обійдуться. Ну що, продовжимо? — мовив лорд Ветінарі.
— Пан Підступп зачитає обвинувачення, — оголосив Іржавський. — Але, якщо коротко, тобі добре відомо, Гевлоку, що тебе звинувачують в державній зраді. Ти дуже ганебно капітулював…
— …але я не…
— …і цілком протизаконно уступив усі права на суверенність нашого краю, відомого як Лешп…
— …але такого краю не існує.
Лорд Іржавський затнувся.
— Ви взагалі в своєму розумі, сер?
— Умови капітуляції потрібно було ратифікувати на острові Лешп, лорде Іржавський. Такого острова немає.
— Чоловіче, ми минали його на шляху сюди!
— А зараз його хтось бачить?
Анґва постукала Ваймза по плечу.
— Щойно ми причалили, на річці піднялася дивна хвиля, сер…
Чарівники щось схвильовано обговорили, а тоді встав Архіректор Ридикуль.
— Ваші світлості, схоже, в нас виникла проблема. Декан каже, що його там справді немає.
— Це ж острів. Ви хочете сказати, що його хтось вкрав? Ви хоч знаєте, де він є?
— Ми добре знаємо, де він, і його там немає. На його місці лише багато водоростей і уламків, — холодно відповів Декан. Він встав, тримаючи в руках невеличку кришталеву кулю. — Ми майже щовечора за ним спостерігали. Знаєте, щоб посперечатися. Звісно, з такої відстані картинка доволі нечітка…
Іржавський витріщився на нього. Але Декан був надто великим, щоб викреслити його з картини світу.
— Але ж не може цілий острів отак взяти і зникнути, — не здавався Іржавський.
— Теоретично, мій лорде,