Джинґо - Террі Пратчетт
Тоді він вмостився в своєму спеціальному кріслі і потягнув за важіль. Впали противаги. Вода перетекла з одного резервуара в інший. Крісло скрипнуло і перейшло в зручне положення. Леонард похмуро дивився крізь вікно мансарди. Кілька морських пташок ліниво кружляли в блакитному квадраті, ледве махаючи крилами… Згодом, коли його чай почав остигати, Леонард взявся малювати.
— Леді Сибіл? Оце так несподіванка, — мовив лорд Ветінарі. — Добрий вечір, сер Семюел, який на вас красивий шарф. Капітане Моркво, і ви тут. Будь ласка, сідайте. У нас іще багато незавершених справ.
Вони сіли.
— Насамперед, — почав лорд Ветінарі, — я щойно зробив начерк оголошення для міських оповісників. Новини хороші.
— То війна вже офіційно закінчилась? — запитав Морква.
— Війна, капітане, ніколи і не починалася. Це було… непорозуміння.
— Ніколи не починалась? — мовив Ваймз. — Загинули люди!
— Власне, — підтвердив Ветінарі. — А це означає — чи не так — що нам слід якомога більше прислухатися одне до одного?
— А що з Принцом?
— О, переконаний, Ваймзе, ми з ним можемо домовитися.
— Я так не думаю!
— З Принцом Куфурою? Я думав, він вам подобається.
— Що? А що сталося з іншим принцом?
— Він, схоже, подався з довгим візитом у далекі краї, — мовив Патрицій. — З певним прискоренням.
— Маєте на увазі візит, коли у вас навіть немає часу спакувати речі?
— Саме так. Схоже, він розчарував своїх людей.
— А ми знаємо, в яку саме країну він подався? — запитав Ваймз.
— Хапоністан, здається — перепрошую, я сказав щось смішне?
— О ні. Ні. Просто мені майнула одна думка, от і все.
Ветінарі відкинувся в кріслі.
— І вкотре мир встелив усе ідилічною ковдрою.
— Втім, не думаю, що хапонці дуже з того раді.
— Така природа людей — накидатися на своїх лідерів, коли від них відвернулась удача, — додав Ветінарі з незмінним виразом обличчя. — О, проблеми без сумніву будуть. Нам лише доведеться… їх обговорити. Принц Куфура дуже приємний чоловік. Такий, як більшість його попередників. Плящина вина, буханець хліба і дюжина-друга урочистих і хвалебних звернень, і його вже не так хвилюватиме політика.
— Вони не менш кмітливі за нас, — сказав Ваймз.
— Тоді нам необхідно не відставати від них, — сказав Ветінарі.
— Щось на кшталт мозкових перегонів, — мовив Ваймз.
— Що куди краще за перегони озброєнь. І дешевше, — мовив Патрицій, — він листав документи, які лежали перед ним на столі. — Отож, що у нас тут — ага. Що в нас із трафіком?
— Трафіком? — мозок Ваймза спробував зробити різкий розворот.
— Так. Наші старовинні вулички останнім часом страшенно переповнені. Я чув, на Королівському тракті живе візник, який обзавівся господарством і сім’єю, поки стояв у черзі. А відповідальність за чистоту вулиць насправді віддавна лежить на плечах Варти.
— Можливо, сер, але нині…
— Тож ви, Ваймзе, створите відділок, який регулюватиме ці питання. Вирішуватиме проблеми. Поцуплені вози і так далі. І стежитиме за тим, щоби головні перехрестя були без корків. І, можливо, штрафуватиме візників, які надто довго стоять на дорозі і перешкоджають руху. І так далі. Сержант Колон разом із капралом Ноббсом, думаю, ідеально підходять для цієї роботи, що, я підозрюю, легко може бути самофінансованою. Що ви про це думаєте?
«Шанс бути «самофінансованими» і не пристреленими, — подумав Ваймз. — Вони подумають, що вмерли і потрапили в рай».
— Це ви так хочете їх винагородити, сер?
— Скажімо так, Ваймзе, якщо людина не в своїй тарілці, треба знайти для неї підхожу.
— Думаю, з цим не виникне проблем, сер. Звісно, це означає, що мені доведеться когось підвищити…
— Переконаний, що можу доручити деталі вам. Звісно, їм двом також належить невеличка надбавка. Скажімо, десять доларів. О, іще одне, Ваймзе. Я особливо радий, що леді Сибіл зараз усе сама почує. Я вирішив змінити назву вашої посади.
— Невже?
— «Командор» доволі важко вимовляється. Тож мені нагадали, що слово, яке першочергово означало «командор», було «дукс»[30].
— Дукс Ваймз? — він почув, як охнула Сибіл.
Ваймз розумів, що довкола нього запала вичікувальна тиша, як між запаленням ґнота і вибухом. Він знову й знову прокручував це слово в умі.
— Герцог? — перепитав він. — О, ні… Сибіл, можеш зачекати за дверима?
— Чому, Семе?
— Мені потрібно особисто обговорити це з його світлістю.
— Тобто зчинити сварку?
— Дискусію.
Леді Сибіл зітхнула.
— Ох, ну гаразд. Слово за тобою, Семе. Ти це знаєш.
— Виникли ще… попутні питання, — сказав лорд Ветінарі, коли за нею зачинилися двері.
— Ні!
— Можливо, вам слід їх заслухати.
— Ні! Ви вже раніше так зі мною чинили! Ми організували Варту, нам майже вдалося набрати необхідну кількість особового складу, фонд вдовиць і сиріт так розрісся, що чоловіки вже в чергу стають, щоб нести варту в небезпечних районах, а мішень для гри в дартс, яку ми нещодавно отримали, як новесенька! Нам нічого не треба!
— Мені завжди здавалось, що на Кам’янолицого Ваймза безпідставно зводять наклеп, — мовив Ветінарі.
— Я не прийму… Що? — Ваймз застопорився посеред гніву.
— Я теж так завжди вважав, — віддано мовив Морква.
Ветінарі підвівся, підійшов до вікна і, заклавши руки за спину, виглянув на Брод-Вей.
— Схоже, настав час для… переосмислення деяких старих припущень, — мовив Ветінарі.
Усвідомлення лягло на Ваймза холодним серпанком.
— Ви пропонуєте змінити історію? — запитав він. — Я правильно зрозумів? Переписати…
— О, мій дорогий Ваймзе, історія весь час міняється. Її постійно переглядають і переосмислюють, якось же нам треба займати істориків? Не можна допустити, щоб вони розгулювали вулицями з таким багажем знань і купою вільного часу. Голова Гільдії істориків цілком зі мною згідний, і я знаю, що головна роль вашого предка в історії міста дозріла до свіжого… аналізу.
— Ви вже з ним це обговорили? — запитав Ваймз.
— Ще ні.
Ваймз кілька разів то розтуляв, то затуляв рота. Патрицій повернувся до столу і взяв аркуш паперу.
— І, звісно, потрібно подбати про інші деталі… — сказав він.
— Наприклад? — хрипко мовив Ваймз.
— Герб Ваймзів, звісно ж, буде відновлено. Це важливо. Знаю, що леді Сибіл неймовірно засмутилась, дізнавшись, що вам не дозволено мати власний герб. А також коронета з навершями…
— Можете взяти цю коронету з навершями і…
— …яку ви, я сподіваюсь, одягатимете на офіційні події, такі як, приміром, відкриття пам’ятника, який так довго знеславлював місто своєю відсутністю.
Хоч раз Ваймзові вдалося випередити Ветінарі.
— Знову старий Кам’янолиций? — запитав він. — Я вгадав, так? Пам’ятник старому Кам’янолицому?
— Правильно, — мовив лорд Ветінарі. — Ясно, що не вам. Зводити статую комусь, хто намагався зупинити війну, якось не дуже, ем, статечно. Звісно, якби через вашу горду недбалість загинуло п’ять сотень солдатів, ми би вже плавили бронзу. Ні. Я думав про першого Ваймза, який спробував відкрити шлях у майбутнє, а натомість всього лиш увійшов у історію. Я думав, десь, може, на вулиці Персикового пирога…
Вони дивились один на одного, як два коти, як гравці в покер.
— Нагорі Брод-Вею, — хрипко мовив Ваймз. — Прямісінько перед палацом.
Патрицій виглянув через вікно.
— Домовились. Я милуватимусь ним.
— І впритул до стіни. Подалі від протягів.
— Обов’язково.
Якусь мить Ваймз стояв ошелешений.
— Ми втратили людей…
— Сімнадцятьох, трагічно загинули в різного роду сутичках, — підтвердив лорд Ветінарі.
— Я хочу…
— Вдовиці та утриманці отримають відшкодування.
Ваймз здався.
— Так тримати, сер! — вигукнув Морква.
Новоспечений герцог потер підборіддя.
— Але ж це означає, що я маю