На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Що це за місце?
Баяз розглядав мантії, що висіли біля стіни.
— Магазин театрального реквізиту.
— Чого-чого?
— Тутешні жителі обожнюють дивитися вистави. Комедії, драми і таке інше. Цей магазин торгує реквізитом для постановки п’єс.
— Вигаданих історій? — Лоґен тицьнув на дерев’яний меч. — У деяких людей забагато вільного часу.
З-за дверей у глибині магазину виник опецькуватий чоловічок, котрий із підозрою оглянув Баяза, Малакуса і Лоґена.
— Чи можу я вам чимось допомогти, шановні?
— Авжеж, — Баяз виступив вперед, легко перейшовши на спільну мову. — Ми готуємо постановку п’єси і шукаємо кілька костюмів. Кажуть, у вас найкращий вибір театрального реквізиту в Адуа.
Крамар нервово усміхнувся, позираючи на їхні брудні обличчя і закіптюжений з дороги одяг.
— Так-так, це правда, але… е-е… якість коштує грошей, панове.
— Гроші не проблема.
Баяз дістав чималий гаман і байдуже кинув його на прилавицю. Від удару той розкрився і по дереву покотилися важкі золоті монети.
Очі крамаря вмить жадібно засвітилися.
— Звісно! Що саме вас цікавить?
— Мені потрібна пишна мантія, годяща для мага, великого чарівника або когось такого. Однозначно загадкова на вигляд. Потім нам знадобиться дещо схоже, але менш вражаюче, для учня мага. І ще потрібно щось для могутнього воїна, принца з далекої Півночі. Гадаю, щось із хутром.
— Буде виконано. Зараз погляну, що в нас є.
Крамар зник у кімнаті за прилавицею.
— До чого усе це лайно? — запитав Лоґен.
Чаклун усміхнувся.
— Кожен місцевий тут має своє чітко визначене місце. Тут є простолюдини, які воюють, обробляють землю і працюють. Є дрібна шляхта, яка торгує, будує і вирішує різні питання. Є дворянство, яке володіє землею і попихає іншими. І є королівські особи… — Баяз скосив очі на олов’яну корону. — …Не пам’ятаю точно, навіщо. На Півночі ти можеш досягнути всього, на що у тебе вистачить сил. Он подивись, як піднявся наш спільний приятель Бетод. Тут все інакше. Людина народжується на певному суспільному щаблі, і повинна там залишатись. Отож, якщо ми хочемо, щоб нас сприймали серйозно, треба виглядати на всі сто. В такому вигляді, як зараз, ми в Аґріонт не потрапимо.
Крамар перервав його, з’явившись у дверях із купою яскравого одягу в руках.
— Містична мантія, що годиться для наймогутнішого з чаклунів! Минулого року її використовували, щоб зобразити Джувенса у постановці п’єси «Кінець Імперії» на святі весни. Я би сказав, що це одна з моїх найкращих робіт.
Баяз підніс блискучий згорток темно-червоного сукна до тьмяного світла і почав його захоплено роздивлятись. Миготіли вишиті сріблом вигадливі малюнки, загадкові написи, символи сонця, місяця та зірок.
Малакус провів рукою по мерехтливій тканині власного неподобного одягу.
— Гадаю, ти би не висміяв мене так швидко, якби я прибув до твого багаття у цьому, чи не так, Лоґене?
Лоґен скривився.
— Мабуть, висміяв би.
— А ось і розкішний зразок варварського вбрання.
Крамар вивалив на прилавицю чорну шкіряну туніку, обшиту блискучими латунними кружальцями й оздоблену безглуздою декоративною кольчугою. До туніки він порадив узяти ще й хутряну накидку:
— Це справжній соболь!
То був украй сміховинний одяг, який не міг зігріти, ні захистити. Лоґен склав руки на грудях.
— Ти вважаєш, я це одягну?
Крамар нервово зглитнув слину.
— Прошу вибачити мого друга, — мовив Баяз. — Він актор нового напрямку. Із тих, що цілковито віддаються своїй ролі.
— Та невже? — писнув чоловік, розглядаючи Лоґена. — Гадаю, тема північан зараз… е-е… актуальна.
— Саме так. Повірте мені, майстер Дев’ятипалий — найкращий у своїй справі!
Старий чаклун підштовхнув Лоґена ліктем.
— Найкращий. Я в цьому сам переконався.
— Як скажете.
Втім, на обличчі крамаря читалося не що інше, як сумнів.
— Можна поцікавитися, що ви будете ставити?
— О, це нова історія, — Баяз постукав пальцем по скроні. — Я ще працюю над подробицями.
— Невже?
— О, так. Це радше одна ява, ніж повноцінна п’єса.
Він перевів погляд на мантію, милуючись тим, як на загадкових символах переливається світло.
— Ява, у якій Баяз, Перший з-поміж магів, нарешті займає своє місце у Закритій Раді.
— А-а, — крамар з розумінням закивав. — Політичний нарис. Мабуть, гостра сатира? А яким буде характер твору — комічним чи драматичним?
Баяз зиркнув краєм ока на Лоґена.
— Ось це ми незабаром з’ясуємо.
Варвари біля воріт
Джезаль мчав вуличкою вздовж рову, дотираючи і без того потерту бруківку, а справа від нього тягнувся нескінченний білий мур, де одна башта змінювала іншу. Так виглядала його щоденна пробіжка навкруг Аґріонта. Після того, як він зав’язав із пиятикою, його витривалість помітно покращилась. Він навіть практично не засапувався. Ще тільки займався світанок, тож на вулицях міста люди майже не траплялися. Поодинокі перехожі лише поглядали на нього, коли він пробігав повз, іноді навіть підбадьорювали словом, але Джезаль ледве їх помічав. Його очі були прикуті до блискучої води, що плюскотіла у рові, а голова заклопотана зовсім іншим.
Арді. Хіба він міг думати про щось іще? Джезаль гадав, що після того, як Вест його попередив, після того, як вони перестали бачитись, його думки згодом повернуться до інших справ та інших жінок. Він наполегливо працював над фехтуванням, намагався проявити інтерес до своїх обов’язків офіцера, але ніяк не міг зосередитись, а інші жінки тепер видавалися йому блідими, невиразними, нудними істотами. Довгі пробіжки та монотонні вправи з палицею і колодою створювали достатньо можливостей для того, щоб його думки могли собі блукати як завгодно. Рутина мирної служби була ще гіршою: то читаєш нудні документи, то охороняєш те, що не варте охорони. Джезаль неминуче відволікався, і тоді у думках знову зринала вона.
Арді у простому селянському вбранні, розпашіла і спітніла від важкої роботи в полі. Арді у пишних шатах принцеси, обвішана блискучими коштовностями. Арді купається у лісовому ставку, а він підглядає за нею з-за кущів. Пристойна і скромна Арді сором’язливо поглядає на нього з-під своїх вій. Арді — повія біля доків, що манить його рукою до брудного проходу. Фантазії були розмаїтими, проте усі вони закінчувались однаково.
Його годинна пробіжка навкруг Аґріонта завершилась, тож він потупотів через міст і повернув до південної брами. Обдарувавши вартових денною дозою байдужості, Джезаль пробіг через тунель,
