На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Бетод не гаяв часу, — пробурмотів Баяз, похмуро подивляючись на натовп. — Його війна із Союзом уже почалась. Боюся, північанам в Адуа будуть не надто раді.

— А як вони знають, що я з Півночі?

Малакус здійняв брову.

— Ти трохи виділяєшся.

Лоґен здригнувся, коли повз нього пронеслася, регочучи, пара хлопчаків.

— Справді? Серед усіх них?

— Всього лише як велетенський, пошрамований і брудний здоровань.

— А-а… — Лоґен глянув на себе. — Зрозуміло.

Коли вони покинули доки, натовп порідшав, повітря почистішало, а галас притих. І хоча й тут аж кишіло людей, смерділо і було гамірно, але принаймні Лоґен міг спокійно дихати.

Вони перетнули широкі, бруковані площі, прикрашені насадженнями й статуями, де над дверима будинків висіли яскраві дерев’яні вивіски — блакитна риба, рожеві свині, фіолетові грона винограду та коричневі буханки хліба. Надворі, під сонцем, були виставлені столики. За ними сиділи люди, які їли із пласких горщиків і пили із зеленавих скляних кубків. Вони пробиралися крізь вузькі провулки, де похилені дерев’яні будівлі, вкриті штукатуркою, ледь не сходились у них над головами, залишаючи вгорі між собою тільки тонку смужку блакитного неба. Вони блукали широкими, брукованими дорогами, на яких юрбилися люди і височіли здоровенні білі будівлі. Лоґен тільки кліпав і витріщався.

Ні у туманному вересовищі, ні у лісових хащах Лоґен не почувався таким безнадійно загубленим, як тут. Він не мав жодного уявлення, в якому напрямку знаходився їхній парусник, хоча вони зійшли з нього не більш ніж півгодини тому. Сонце ховалося за височенними будівлями і все навколо виглядало однаковим. Він боявся, що загубить Баяза з Кеєм у натовпі, і вже ніколи звідси не вибереться. Лоґен поспішив за голомозою головою чаклуна і вийшов разом із ним на просвіт. Перед його очима постала величезна дорога, більша за всі, що зустрічалися досі. З обох її боків височіли білі палаци, відгороджені високими стінами та парканами, і рядами росли могутні дерева.

Тутешні люди виглядали інакше. Вони були вдягнені в яскраві, показні шати із вигадливим і дивним кроєм. Жінки взагалі не були схожі на людей — бліді та кістляві, загорнуті у блискучі тканини. Вони обмахувались на пекучому сонці шматками тканини, натягнутими на палички.

— Де це ми? — крикнув Лоґен до Баяза. Він би не здивувався, якби чаклун відповів, що вони на Місяці.

— Це Мідлвей, один із основних шляхів Адуа! Він пролягає через самісінький центр міста до Аґріонта!

— Аґріонта?

— Фортеця, палац, казарми, резиденція уряду. Місто всередині міста. Серце Союзу. Туди ми і прямуємо.

— Справді? — Група невдоволених молодиків підозріло глянула на Лоґена, коли він проходив повз. — А нас впустять?

— О так. Одначе раді нам не будуть.

Лоґен продовжив пробиратися крізь потік людей. Куди не глянь, сонце виблискувало на шибках скляних вікон, яких тут було сотні. У Карлеоні скляні вікна були тільки у найвеличніших будівлях, принаймні перш ніж вони спустошили місто. Опісля від них мало що залишилось, ніде правди діти. Та й не лише від них. Шукач любив слухати, як б’ється скло. Він штрикав у вікна списом і блаженно усміхався, коли скло із дзенькотом тріскало.

І це було ще не найгірше. Бетод передав місто на три дні своїм карлам. Таким був його звичай, і вони його за це обожнювали. Лоґен втратив свій палець у бою за день до того, і рану припекли розжареним залізом. Вона все боліла і боліла, доки біль не звів його з розуму. Так наче у ті дні він шукав виправдання власному насильству. Він пам’ятав запах крові, поту і диму. Пам’ятав крики, гуркіт і регіт.

— Прошу…

Лоґен спіткнувся і ледь не впав. За його ногу щось вчепилось. Це була жінка, яка сиділа на землі біля стіни. її одяг був брудним і подертим, а обличчя блідим і змарнілим від голоду. Вона тримала щось у руках. Купку лахміття. Дитину.

— Прошу…

Нуль реакції. Люди навколо реготали, теревенили і квапились кудись, не звертаючи на жінку жодної уваги.

— Прошу…

— У мене нічого нема, — пробурмотів Лоґен.

Всього за п’ять кроків від них за столиком сидів чоловік у циліндрі, який пересміювався з другом, наминаючи з паруючої миски м’ясо з овочами. Лоґен поглянув на тарілку з їжею, потім на зголоднілу жінку.

— Лоґене! Гайда!

Баяз взяв його за лікоть і потягнув за собою.

— Але хіба ми не повинні…

— Ти хіба не помітив? Вони повсюди! Король хоче грошей, тож він тисне на дворян. Дворяни тиснуть на своїх орендарів, а ті тиснуть на селян. З деяких — старих, слабких, надцятих синів і дочок, — витискають все до останнього. Всіх не прогодуєш. Щасливчики стають злодіями або повіями, а решті не зостається нічого іншого, як жебракувати.

— Але…

— Дорогу!

Лоґен позадкував і притиснувся до стіни, Малакус і Баяз стали коло нього. Натовп розступився, і вулицею затупотіла довга колона чоловіків на чолі з озброєними вартовими. Одні були молодими, навіть зовсім юнаками, інші — стариганами. Всі вони мали брудний і підтоптаний вигляд, і лише кілька з них здавалися здоровими. Двоє сильно кульгали і ледве пленталися за іншими. Один чоловік край голови колони мав тільки одну руку. Якийсь перехожий, одягнений у розкішний малиновий піджак, затулив хустинкою наморщеного носа, поки голодранці проходили мимо.

— А це що за одні? — шепнув Лоґен до Баяза. — Злочинці?

Маг реготнув.

— Солдати.

Лоґен витріщився на них — брудні, застуджені, кульгаві, деякі без чобіт.

— Солдати? Оце?

— О так. Вони йдуть на війну з Бетодом.

Лоґен потер скроні.

— Якось один клан відправив свого найгіршого воїна, чоловіка на ймення Форлі Найслабший, на двобій зі мною. Вони зробили це на знак капітуляції. Але навіщо Союз відправляє на війну своїх найгірших солдатів? — Лоґен похмуро похитав головою. — Такі воїни Бетода не здолають.

— Вони відправлять також інших. — Баяз вказав на трохи меншу групу. — Це теж солдати.

— Он ті?

То була купка високих молодиків, одягнених у крикливий одяг червоного і яскраво-зеленого кольорів, у кількох були навіть крислаті капелюхи. Вони принаймні мали при собі якісь мечі, але на вояків скидалися мало. Максимум, на воячок. Лоґен нахмурився, поглядаючи то на одну, то на іншу групу. Брудні голодранці, вичепурені парубки. Важко сказати, хто виглядав дивніше.

Коли відчинилися двері, тихо дзенькнув дзвіночок, і Лоґен увійшов за Баязом через низьку арку, а Малакус — услід за ними. Після яскравої вулиці у магазині було похмуро, й очі Лоґена не одразу пристосувалися до зміни освітлення. До стіни були прихилені дерев’яні листи з намальованими по-дитячому