На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Послухай…

Це було занадто. Руки Веста вчепилися у плечі Джезаля.

— Ні, це ти послухай! — гаркнув він. — Я не дозволю жодних лестощів-пестощів з нею, ти зрозумів? Їй уже завдавали болю, тож я не дам, щоб ти чи будь-хто інший скривдив її знову! Цього не буде! Вона не одна із твоїх забавок, затямив?

— Гаразд, — відказав раптово зблідлий Джезаль. — Гаразд! В мене нема щодо неї жодних планів! Ми просто друзі, от і все. Вона мені подобається! Арді нікого тут не знає і… можеш повірити мені… в цьому нема нічого такого! Ой! Відпусти!

Вест збагнув, що з усієї сили стискає руки Джезаля. Як так сталося? Він лише збирався спокійно переговорити, а тепер зайшов надто далеко. «Їй уже завдавали болю»… чорт! Не треба було цього казати! Він враз відпустив капітана і відсахнувся, тамуючи свою лють.

— Я не хочу, щоб ти з нею більше бачився, чуєш?

— Стривай, Весте, хто ти такий, щоб…

У горлі Веста знову заклекотав гнів.

— Джезалю, — гримнув він, — я прошу тебе, як друга. — Він підступив ще ближче, ніж досі. — І попереджаю, як її брат. Тримайся подалі! Нічого хорошого з цього не вийде!

Джезаль втиснувся в стіну.

— Добре… добре! Вона твоя сестра!

Вест розвернувся і рушив до проходу, потираючи шию, в голові у нього аж гуділо.

Коли Вест зайшов у кабінет лорд-маршала Бурра, той сидів, втупившись у вікно. Це був дебелий, суворий чоловік із пишною коричневою бородою у простій формі. Вест замислився, наскільки поганими були новини. Висновуючи з обличчя маршала — геть кепськими.

— Майоре Вест, — мовив він, сердито дивлячись з-під густих брів. — Дякую, що прийшли.

— Звісно, сер.

Вест помітив на столі біля стіни три грубо збиті дерев’яні скрині. Бурр це зауважив.

— Подарунки, — сказав він похмуро, — від нашого друга з півночі, Бетода.

— Подарунки?

— Схоже, вони адресовані королю.

Маршал скривився і втягнув крізь зуби повітря.

— Чому би вам не поглянути, що він прислав, майоре?

Вест підійшов до столу, простягнув руку й обережно відкрив одну зі скринь. Повітря сповнив неприємний запах, наче від прогнилого м’яса, але всередині була тільки коричнева земля. Він відчинив наступну скриню. Ця пахла гірше. Всередині знов була наліплена земля, а також волосся — кілька світлих пасом. Вест зглитнув слину і звів очі на насупленого лорд-маршала.

— Оце і все, сер?

Бурр пирхнув.

— Якби ж то. Решту довелось ховати.

— Ховати?

Маршал взяв зі столу аркуш паперу.

— Капітан Силбер, капітан Хосс, полковник Арінхорм. Ці імена тобі знайомі?

Вест відчув, як до нього почала підступати нудота. Цей запах. Він чомусь нагадав йому про Гуркул, про поле бою.

— Про полковника Арінхорма я чув, — пробурмотів він, роздивляючись три скрині. — Він служить командиром гарнізону у Дунбреку.

— Служив, — поправив його Бурр, — а інші двоє командували дрібними форпостами поблизу, на кордоні.

— На кордоні? — пробурмотів Вест, але він вже здогадався, до чого йшлося.

— Їхні голови, майоре. Північани прислали нам їхні голови.

Вест знову зглитнув слину, зиркаючи на світле волосся, що прилипло до середини скрині.

— Вони обіцяли нам три знаки, коли прийде час.

Бурр піднявся зі стільця і підійшов до вікна.

— Форпости були ніякі: здебільшого дерев’яні споруди, частокіл, рови тощо, без особливої оборони. Вони не мали особливого стратегічного значення. Інша справа — Дунбрек.

— Він прикриває переправу через Вайтфлоу, — сказав заціпенілий Вест, — де пролягає найзручніший шлях із Енґлії.

— Або до Енґлії. Так, це важливий об’єкт. Ми затратили чимало часу та ресурсів на тамтешні оборонні споруди. Використали останні розробки, задіяли найкращих архітекторів. Розмістили гарнізон на триста чоловік, де запасів зброї та провізії мало вистачити на рік облоги. Дунбрек вважався неприступним, він був основою наших планів з оборони кордонів.

Бурр спохмурнів, і на його переніссі виступили глибокі зморшки.

— Поки його не розгромили.

У Веста знову розболілась голова.

— Коли це сталося, сер?

— Гарне питання. Їхні «подарунки» мали б іти до нас принаймні зо два тижні. Мене називають поразником, — сказав Бурр невдоволено, — але я вважаю, що північани пішли далі і вже встигли захопити половину північної Енґлії. Пара шахтарських селищ, кілька виправних колоній — поки нічого серйозного, жодних міст, але вони наступають, Весте, і то швидко, можеш у цьому не сумніватися. Де ти бачив, щоб хтось відправляв своєму ворогові голови, а потім чемно сидів і чекав на відповідь?

— Яких вживають заходів?

— Майже ніяких! В Енґлії, звісно, зчинився ґвалт. Лорд-губернатор Мід збирає всіх солдатів, щоб піти у похід і побороти Бетода своїми силами, ідіот. Якщо вірити повідомленням, то північани скрізь і всюди, а їхня чисельність коливається від тисячі до ста тисяч. Порти забиті цивільними, які відчайдушно намагаються втекти, ширяться чутки, що країною, мовляв, бродять шпигуни й убивці, а банди вишукують громадян північної крові і в кращому випадку б’ють їх і грабують. Одне слово, хаос. Тим часом ми сидимо тут на своїх товстих дупах і чекаємо.

— Але… хіба нас не попереджали? Хіба ми не знали, що це станеться?

— Звичайно, що попереджали! — Бурр здійняв свою міцну руку у повітря. — Але ніхто не ставився до цього серйозно, уявляєш! Клятий розмальований дикун ріже себе прямо у Відкритій Раді, кидає нам виклик перед королем, і хоч би тобі що! Управління через комітети, аякже! Кожен тягне ковдру на свій бік! Ти можеш тільки реагувати, але готуватись наперед — ніколи! — Маршал закашлявся, одригнув і сплюнув на підлогу. — Тьху! Чорт! Клятий розлад травлення!

Він сів назад на стілець, невдоволено потираючи живіт. Вест не знав, що й казати.

— Що будемо робити? — пробурмотів він.

— Нам наказали висуватися на Північ, і то негайно — тобто щойно мені зволять надати людей і озброєння. Король, себто той п’яниця Хофф, скомандував дати доброго прочухана цим північанам. Дванадцять Королівських полків — сім піхотних і п’ять кінних, — доповнять рекрути від аристократії і ті, хто вціліє до нашого приходу із армії енґлійців.

Вест незатишно засовався у кріслі.

— Це має бути нездоланна сила.

— Гм, — буркнув маршал. — Сподіваюсь. Вони єдине, що в нас є, і це мене хвилює.

Вест спохмурнів.

— Дагоска, майоре. Ми не можемо водночас воювати з гурками і північанами.

— Але ж сер, гурки, звісно, не ризикуватимуть почати ще одну війну так швидко? Я гадав, що то лише пустопорожні балачки?

— Дуже на це сподіваюсь, — Бурр бездумно поторгав на столі якісь папери, — однак їхній новий імператор, Утман, зовсім не те, на що ми очікували. Він був наймолодшим сином, і коли дізнався про смерть свого батька… подушив усіх своїх братів. Кажуть, власноруч. Його називають Утман-ул-Дошт — Утман Нещадний. Він