Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Із цими словами вона схопила за волосся Шарлотту і відтягла її назад — туди, де ніхто не зміг би напасти на неї ззаду. Як тільки клинок торкнувся шиї дівчини, Гумбольдт закричав:

— Ні! Відпусти її. Вона ні чим перед тобою не завинила!

— Мовчи, — прошипіла жінка. — Настане і твоя черга… Отже, що скажете тепер? — звернулася вона до Юпана. — Мені вбити вашу гостю першою?

Реакція жерця була вражаючою. Тільки що готовий віддати життя, але зберегти честь, він різко змінився на обличчі і здійняв руки догори, немов благаючи.

— Ні! — вигукнув він. — Прошу вас, не завдавайте їй шкоди!

— Тоді зробіть те, про що я просила.

Юпан коливався лише мить. Потім він обернувся до своїх людей і дзвінким голосом віддав кілька розпоряджень. Воїни відступили на крок назад. Жрець знову щось прокричав їм, цього разу голосніше.

— Вони повинні забратися звідси, інакше дівчина помре, — сказала Волкріс, і в її голосі пролунала залізна рішучість.

Нарешті начальники загонів звеліли своїм штурманам розвернути судна і відвести їх на значну відстань.

— А тепер відпусти її, Вол!

Оскар оглянувся: голос належав молодому хлопцю з ошатними вусиками і коротко обстриженим волоссям, який стояв на борту сторожового судна. Його одежа була брудна, деінде на ній виднілися плями засохлої крові.

— Відпусти ж її, вона тут ні до чого, — повторив він.

Жінка підморгнула чоловікові й відпустила Шарлотту. Оскар кинувся до неї, але Волкріс зупинила його ладним рухом меча.

— Не турбуйся, — сказала вона, звертаючись до чоловіка на її судні. — Я лише хотіла позбутися цих вояків.

— Макс?! — Гаррі Босуелл витріщив очі, немов побачив привида. — Макс Пеппер?

— Привіт, Гаррі! — чоловік із вусиками зістрибнув на палубу «Пачакутека» і вклонився.

— Як ти сюди потрапив? — Босуелл мав страшенно приголомшений вигляд. — І хто ця войовниця в червоному?

— Даруйте мою невихованість, — глузливо сказала Волкріс, роблячи крок уперед. — Я не встигла відрекомендуватися.

— Немає потреби, — буркнув Гумбольдт. — Окрім Гаррі, всі тут тебе непогано знають. Гаррі, дозволь тобі відрекомендувати міс Волкріс Стоун, котра виконує тут доручення містера Альфонса Т. Вандербілта.

— Вандербілта? — Очі Гаррі звузилися, перетворившись на щілинки. — Ага, то, значить, оце ви і є та сама його таємна зброя, про яку ходить стільки чуток? Особа, котра виконує для нього особливо складні і делікатні завдання?

Жінка кивнула.

— Альфонс — один із найнадійніших моїх працедавців. Коли він згадав твоє ім’я, Карле Фрідріху, я, звичайно, відразу ж загорілася. Цифра гонорару, запропонованого мені, була просто астрономічною, але я взялася б до цієї роботи навіть задарма.

Гумбольдт завмер.

— Чому?

— Щоб побачитися з тобою, звісна річ. Ми ж домовлялися про зустріч, хіба ти забув? — Вона шпурнула в нього ціпком, який доти тримала в руці. — Лови. Я знайшла його в горах.

Гумбольдт недбало спіймав ціпок у повітрі.

— Це твій, еге ж? Гадаю, він тобі ще стане в нагоді.

Тільки тепер Оскар упізнав золотий набалдашник у вигляді левової голови. Вчений мимохіть поглянув на ціпок.

— Чого ти хочеш від мене?

— Хіба важко здогадатися? Я хочу, щоб ти попросив у мене вибачення. Крім того, я хочу, щоб ти і твої люди зникли звідси і якнайшвидше. Це відкриття належить мені і Максові Пепперу.

— Про це відразу забудь, — огризнувся Гумбольдт. — Ми тут, аби виконати особливу місію.

— Тоді ти маєш бути готовий померти за це.

— Я не битимуся зараз з тобою, Волкріс. Але коли ми впораємося з нашим завданням, я буду в твоєму цілковитому розпорядженні.

— Які зворушливі викрутаси, щоб ухилитися від бою! — сказала жінка, піднімаючи меча. — Ти вважаєш себе таким незамінним?

— Ні, звичайно ж… — Гумбольдт пригнічено поглянув на ціпок, потім потягнув до себе золоту рукоятку. З ціпка, як із піхов, показався тонкий і гострий клинок рапіри.

— Дядьку, ні! — Шарлотта, яка все ще стояла біля поручнів, із жахом переводила погляд з одного супротивника на іншого. На Пепперовому обличчі також відбився страх.

— Відмовтеся, професоре, прошу вас, — звернувся він до Гумбольдта. — Я бачив Волкріс у битві. У вас немає жодних шансів.

Жінка саркастично посміхнулася.

— Ти чув, Карле Фрідріху? Пристань на мою пропозицію і зникни, як туман. Я даю тобі можливість врятувати своє життя і життя твоїх людей.

Несподівано Шарлотта звернулася до Волкріс:

— Дайте нам спокій бодай на якийсь час! Ви просто не уявляєте, що тут відбувається. Ми намагаємося захистити людей від цих жахливих комах. Ви прийшли саме в розпалі операції, коли… — дівчина осіклася.

Волкріс посміхнулася.

— Твоя племінниця? Приваблива юна пані. Але тобі не варто було брати її з собою в поїздку, повну несподіванок… — Вона обернулася до Шарлотти: — Ви недооцінюєте свого дядечка, гадаючи, що у нього немає шансів. Він чудово знає, як можна смертельно поранити людину. Чи не так, Карле Фрідріху?

— Я не хочу завдати тобі шкоди, Вол. Мені дещо серйозно завадило, тому я і запізнився тоді на нашу зустріч.

— А як же клятва? Ти обіцяв, що ми разом вирушимо мандрувати по світу. І я була готова все життя залишатися поряд із тобою.

— Вол, я тоді не розумів, як це важливо для тебе.

— І це все, що ти можеш сказати на свій захист? Дещо тобі завадило? А я ж тебе кохала…

— Ні, ти помиляєшся. Ти була надто заклопотана собою, щоб кохати, і