Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

покинув печеру і за мить перебіг по дошці на борт «Пачакутека».

Оскар провів ученого поглядом. Чого б тільки він не дав, аби якнайшвидше забратися геть із лігва цієї нечисті. Чи, принаймні, ковтнути свіжого повітря.

Погляд його мимоволі звернувся до неба — і тієї ж миті Оскар побачив невідомий корабель — швидкісний, з довгим обтічним корпусом, який пересувався дивними ривками.

Корабель летів прямо до них, а над його бортом маяло щось, що здалеку нагадувало вогняно-червону змію.

48

Оскар прикрив очі рукою як дашком. Щось у цьому кораблі викликало у нього неспокій. Треба б попередити товаришів.

Він підійшов до краю розколини і вже зібрався був показати Гумбольдтові на дивне судно, коли воно, зробивши крутий віраж, стрімко наблизилося і завдало ковзного таранного удару в корпус «Пачакутека».

Почувся страшний тріск трощеного дерева, луснуло багато снастей. Усі, хто стояв на палубі, не втрималися на ногах. Оскар, який уже ступив на розгойдуваний місток, що вів на корабель, похитнувся, змахнув руками і зробив кілька кроків уперед. Цієї миті дошка під його ногами переламалася.

Він відчайдушно кинувся вперед. Його руки вчепилися в обривок такелажу, що вільно звисав уздовж корпусу. Грубе волокно обпекло долоні і врізалося в них до крові. Краєм ока він побачив, як уламки трапа падають у прірву, чіпляючись за виступи скель і розбиваючись на льоту на тріски. Від страху Оскар ще міцніше уп’явся в мотузку, але попереду була нова небезпека.

Внаслідок зіткнення «Пачакутек» почав повільно рухатися, неухильно притискаючись до скелі. Оскар опинився між кам’яною стіною і бортом корабля. Ще кілька секунд — і величезний корпус розчавить його, як муху. Треба негайно щось зробити — але що? Якщо він випустить рятівну мотузку, його чекає доля дерев’яного трапа, тобто неминуча загибель.

Залишалося дертися вгору. Але сили для цього бракувало, до того ж мокра мотузка виявилася слизькою, як вугор. Чіпкості його рук вистачало тільки на те, щоб утриматися на місці і не сповзти нижче.

Оскар дриґав ногами в повітрі, сподіваючись намацати хоч якусь опору. До корпусу судна дотягнутися ніяк не вдавалося. Він уже був готовий заплющити очі і звернутися з останньою молитвою до небес, аж раптово над ним пролунав владний голос:

— Хапайся — і тримайся як слід!

Це був Гумбольдт.

Оскар простягнув руку, і Гумбольдт ривком витяг його зі щілини між судном і скелею. І саме вчасно: «Пачакутек» із гуркотом врізався в край виступу. Оскар мусив ухопитися за понівечений поручень, щоб знову не опинитися за бортом.

Ту ж мить через борт їхнього судна перестрибнула жінка, одягнена у все червоне. Вона була високого зросту, можливо, навіть вища за нього. Її розкішні темно-руді кучері були стягнуті в кінський хвіст. Її очі сяяли, як розжарені смарагди, в одній руці вона стискала меч, на вигляд азіатський, у другій тримала чорний ціпок із золотим набалдашником.

Широко розставивши ноги, вона приземлилася на верхню палубу й кількома віртуозними ударами перерубала кабель електроживлення та рульові троси, зробивши судно, таким чином, безпорадним.

Двоє воїнів, що видерлися на борт, аби захистити верховного жерця, зразу кинулися в атаку, оголивши клинки. Жоден із них не сумнівався в успіху — перед ними була всього лише жінка. Але швидкість, з якою стала до бою ця особа, була справді фантастичною. Завдяки гнучкості і досконалій точності її рухів усі удари охоронців потрапляли в порожнечу, а важка зброя тільки заважала їм битися. Зрештою обидва одночасно кинулися на даму в червоному з різних боків, та ухилилася, зробивши сальто назад, а воїни з гуркотом врізалися шоломами в поручні протилежних бортів. Перш ніж вони встигли звестися на ноги і знову кинутися в бій, жінка вправно зв’язала обох блискучими металевими стрічками, які витягла з наплічної сумки.

Оскар очам не міг повірити. Ця дама нагадувала небачену точну і швидку бойову машину, кожен її удар і крок були продумані й багато разів відпрацьовані. А проте, шансів у неї не було — до них уже наближалися два інші кораблі. Уздовж їхніх бортів вишикувалися по два десятки випробуваних і загартованих у боях гвардійців Юпана, і кожен був готовий перестрибнути з палуби на палубу і стати до бою. За такої чисельної переваги навіть геніальному воїнові лишається тільки здатися.

Жінка, проте, діяла чітко і продумано. Перш ніж хтось устиг зрушити з місця, вона підступила до верховного жерця, приставила вістря меча до його горла і звернулася до Гумбольдта:

— Скажи йому, хай негайно відкличе свою варту. Інакше — смерть.

— Я розумію ваші слова, — задихаючись, промовив жрець у лінгафон. — Чудово розумію.

Коли жінка й була здивована, то взнаки не подала.

— Тим краще, — вела вона далі. — Зробіть це не гаючись!

Вона ще дужче притисла вістря клинка до шиї Юпанові. Гумбольдт подався вперед.

Хрип виривався з горла жерця, на його чолі виступили великі краплі поту.

— Цього я не зроблю, — нарешті сказав він. — Убийте мене, але й самі помрете ще раніше, ніж моє серце перестане битися.

Волкріс штовхнула верховного жерця вперед, до борту, і її меч зайняв колишню позицію.

— Заховайте зброю і забирайтеся звідси геть, інакше ви більше не побачите свого ватажка живим! — вигукнула вона.

Воїни з інших кораблів, що пожирали її лютими поглядами, здавалося, і не думають виконати її вимогу.

— Вони вас не розуміють, — прохрипів Юпан.

— То перекладіть їм, чорт вас бери!

— Я волію померти.

Із губ Волкріс зірвалося прокляття. Блискавичним рухом вона перемістилася до Шарлотти та Елізи.

— Думаю, ви не опиратиметеся так, коли мова піде не про