Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

Найбільше не світлі Річарду хотілося битися, але він не міг придумати як. Шкода, що не можна просто взяти і зарубати Ніккі. Річард нагадав собі, що його єдиний порятунок — думати, а не слідувати бажанням. Він ухопився за центр спокою усередині себе і загасив наростаючу паніку.

Ніккі стояла спокійно, розправивши плечі і піднявши голову. Як людина, яка з викликом дивиться на ката. Річард зрозумів, що вона й справді готова до всього.

— Я надала тобі вибір, Річард. Інших варіантів немає. Вибирай.

— Нічого тут вибирати. Я не дам Келен померти.

— Звичайно, ні. — Ніккі ледь помітно розслабилася. Вона заспокійливо всміхнулася, очі потеплішали. — З нею все буде добре.

Вибіглий з лісу кінь підтюпцем підбіг до них. Коли сіра в яблуках кобила спинилася, Ніккі взяла її за вуздечку. Кобила, скоса дивлячись на чужинців, фиркнула і похитала головою.

— Але… Але… — Мало не поперхнувся Річард. — Що мені брати з собою?

Ніккі вставила ногу в стремено і злетіла в сідло. Сівши зручніше, вона випросталася, розправила плечі. Світловолоса, в чорній сукні, вона дивно виглядала на тлі сірого неба.

— Бери що хочеш, тільки не людей. — І прицокнувши язиком, Ніккі розвернула коня так, щоб сидіти обличчям у до нього. — Я б радила взяти одяг і все необхідне.

Якщо хочеш, бери все, що зможеш понести. — У голосі Ніккі з'явилася сувора нотка. — Але меч свій залиш тут. Він тобі не знадобиться. — Вона подалася вперед, вперше за весь час її обличчя зробилося холодним і загрозливим. — Віднині ти більше не Шукач Істини, не Магістр Рал, не владика Д'харіанської імперії, і, до речі кажучи, не чоловік Матері-сповідниці. Відтепер і надалі ти ніхто, всього лише Річард.

Виступила вперед Кара і гаркнула в сказі:

— Я Морд-Сіт! Якщо ти вважаєш, що я дозволю тобі забрати Магістра Рала, то ти божевільна! Мати-сповідниця вже висловила своє побажання. І мій найперший обов'язок убити тебе!

Ніккі рішуче взяла поводи.

— Виконуй свій обов'язок. Наслідки тобі відомі. — Річард вхопив Кару.

— Заспокойся, — прошепотів він. — Час на нашій стороні. Поки ми живі, завжди залишається шанс.

Кара перестала вириватися і знехотя відступила.

— Мені потрібно зібратися, — сказав Річард. — Почекай хоча б, поки я зберу речі.

Ніккі відпустила поводи і поклала ліву руку на луку сідла.

— Я їду. Бачиш он той перевал? — Витонченим рухом руки вказала вона. — Якщо наздоженеш мене, коли я буду на вершині, Келен залишиться жива. Якщо я минаю вершину, а тебе зі мною не буде, Келен помре. Даю слово.

Все відбувалося занадто швидко. Потрібно знайти спосіб потягнути час.

— Ну і яка тобі від цього користь?

— Це скаже мені, що для тебе важливіше. — Ніккі випросталася в сідлі. — Якщо подумаєш, то зрозумієш, що це важливе питання. І на нього ще немає відповіді. Коли я доберуся до вершини перевалу, відповідь у мене буде.

Ніккі стиснула боки коня, примушуючи того йти.

— Не забудь — вершина перевалу. До цього часу ти повинен встигнути попрощатися, зібрати все, що тобі потрібно, і наздогнати мене, якщо хочеш, щоб Келен була жива. Якщо вирішиш за краще залишитися, у тебе буде час попрощатися, перш ніж вона помре. Однак пам'ятай: який би вибір ти не зробив, він остаточний.

Келен рвонулася до коня, але Річард міцно стримав її за талію.

— Куди ти його відвезеш? — Вимогливо запитала вона. Ніккі на секунду зупинилася і подивилася на Келен з лякаючою рішучістю.

— Як куди? В забуття.

Дивлячись, як Ніккі розвертає сіру кобилу в бік перевалу, до далеких гір, Келен намагалася побороти дивне запаморочення, викликане закляттям. Неподалік, біля дерев, стояли олениха з підрослим оленям і, нашорошивши вуха, уважно стежила за Ніккі — чи не становить вона загрози. Коли Ніккі повернула в їхній бік, перелякані олені, звівши хвостики, рвонули до дерев.

Келен відчайдушно боролася із запамороченням. Не стримай її Річард, вона накинулася б на сестру Тьми. Вона просто прагнула виплеснути чарівну силу. Ніккі заслуговувала покарання.

Якщо б не це запаморочення, Келен закликала б Кон Дар, Криваву Лють, найсильнішу магію, якою вона володіла. Для Кон Дан не мала значення відстань. Але перед очима все пливло, і єдине, на що Келен була здатна, — це стояти на ногах і стримувати блювоту.

Безсилля зводило з розуму, дратувало, було принизливим, але Ніккі застала її зненацька і завдала потужного магічного удару.

Все життя її вчили не дозволяти застати себе зненацька. Сповідницям постійно загрожувала небезпека. Келен знала це на власному досвіді. Неодноразово в подібних випадках верх здобувала вона. Розслабившись за довгі місяці спокійного життя, вона втратила пильність. Кален присягнулася собі ніколи надалі не допускати подібного… Але що тепер толку…

Вона як і раніше відчувала всередині себе живу магію Ніккі, нутрощі ще вирували від удару. Задуваючий на лузі холодний вітер охолоджував палаюче обличчя. Вітер приніс в долину незнайомий запах. Зловісний запах. Величезні сосни за будинком гойдалися і скрипіли, вітер розбивався об них, як хвилі розбиваються об скелі.

Келен не знала, що за магію обрушила на неї Ніккі, але твердо знала одне: Ніккі не бреше, говорячи про наслідки. Вона ненавиділа цю жінку, але, незважаючи ні на що, відчувала з нею зв'язок, і цей зв'язок могла визначити одним тільки словом — прив'язаність. Дивовижне відчуття. Зв'язок, одночасно і лякаючий, і заспокійливий. Невже в самій глибині душі Ніккі таїлося щось, гідне любові?

Однак розумом Келен розуміла: якщо підвернеться