Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

Надвечір вона занесла до Душанчиної кав'ярні посилку від Дикорослої. Львівська відьма дбайливо доклала до трав кілька шоколадок, які чаклунка вирішила теж віддати сестрам як подяку за допомогу.

— То що ж — теперка чекаємо сходу місяця. А так-то ми готові, — потягнулася Карафка. — Душа тут, Бру скоро прийде — втрьох легше.

— Лібуше, слухай, — дівчина всміхнулася, називаючи зіллєварку старовинним іменем із її візитівки. — Пригадуєш, ти казала, що відьми лише живе можуть знайти?

— Ага, — та хитнулася на стільці.

— Що навіть старший шабаш не хоче братися за пошук артефактів.

— Ага. Алея...

— От і я про це! Ти ж не відьма, Лібуше Крокова, — Варта примружила очі й уважно подивилася на застиглу дівчину, яка перестала балансувати на стільці. — Жодна відьма не рвонула б сама викрадати щось в алхіміків. А я не мала би вижити після Віславової отрути...

Чаклунка тепер пригадала-таки ніч власної смерті, що доти ховалася в тумані. Туман закривав від неї власне тіло і двох відьом, котрі схилилися над ним і говорили, що Вартова померла, що Вогонь не врятував її. Щось сталося потім... Щось повернуло її — але то була не сила простої зіллєварки.

— Що ти там кажеш, дитя? — Брусінчин голос, що лунав від вхідних дверей, змусив Варту всміхнутися ще ширше.

— Збираю картинку докупи, Бру! Іди до гурту. Саме розповідаю, що моя найліпша подруга, Дикоросла зі Львова, трохи вміє ворожити, — вела чаклунка далі. — Але чітких видінь у неї не буває — лише туманні натяки, які можна трактувати по-різному. Геть не так, як у Душанки. Так само нікому не під силу говорити з мертвими чи повертати когось із того боку, як умієш ти, Бру. А ще навіть славний глава темних поняття не має, коли й звідки ви троє тут узялися. Ви ж не з шабашу, правда?

Троє відьом зібралися поруч і дивилися на Варту чи то з острахом, чи то з очікуванням.

— Тебе звуть Казі, — повернулася Варта до Душанки, відчуваючи, як шаріються щоки від гарячого напою і неймовірного здогаду, який вона зважилася озвучити. — Казі-цілителька, Казі-пророчиця. Бру у нас... Тета? Та, котра торкалася невидимого світу й говорила з духами по той бік. Ну і третя. Лібуше-засновниця. Вона ж найбільш буремна Карафіят. Я прочитала вашу легенду. Як ви й просили.

— Ти диви, — Карафка, блимаючи великими очима, схопилася зі стільця. — А дівчинка здогадалася!

— А спробуй не здогадайся, коли ти їй свою візитку під носа тицьнула! — Брусінка смикнула плечима і закасала рукави. — Піду посуд помию, бо поки той місяць іще зійде...

— Це я сказала їй легенду прочитати, — усміхнулася Душанка. — От, Вартова справді бачить більше! Вона навіть мою вивіску зачаровану помітила першого ж дня.

— То ви не почнете мене переконувати, що я помиляюся? — сторопіла Варта, котра не очікувала ані згоди відьом, ані такої спокійної реакції. — Хіба це не таємниця? Тобто... ви ж мали померти давним-давно. Як це, в біса, працює?

— Ох, Варто... — Карафка простягнула до неї руки й усміхнулася ширше. — Ми не мертві, я тебе запевняю. Ми належимо цьому місту і ніколи не покинемо його, поки стоїть Град.

— І так, це таємниця, — додала Душанка. — Утім, ми дуже хотіли, аби ти здогадалася. Бо розповідати про це самим — не вільно. Але в цьому світі завше справджується те, у що віриш. Нам для життя теж треба трохи віри.

— Чула б ти, як Амброжек гарно розповідає легенду про сестер-засновниць туристам! — кинула із задньої кімнати Брусінка, подзвонюючи посудом. — Аж заслухатися можна.

— Але переважно вся любов дістається найбільш відомій Лібуше, — зауважила Душанка.

— Так то любов туристів, а не Амброжека, — у голосі Брусінки промайнули знущальні нотки.

— Але слухай, — Карафка подалася вперед. — Якщо ти ходитимеш і розповідатимеш усім про нас, тобі ніхто не повірить!

Варта не встигла відповісти, бо телефон озвався рінгтоном, обраним саме для Златана: «Dont get to close, it's dark inside, it's where my demons hide...». Пісня нагадувала про історію з демоном та Гру у Львові.

— Привіт, нехороша моя, — голос чеха лунав збуджено й радісно. — Вгадай, що сталося!

— Ти зустрів Доротею Богумінову дорогою зі зборів Конгломерату? — зіронізувала чаклунка.

— Краще! Берток зняв свою кандидатуру!

— Якого світлого?! — Варта зістрибнула зі стільця і вибігла в першу кімнату кав'ярні, а тоді надвір, щоби поговорити з чехом без свідків.

— А такого! — Златан залився сміхом. — Дядько, звісно, про це не розповідав, але я зустрів одного нашого світлого знайомого, якому вдалося разом з Аланом поговорити з Бертоком і переконати його вийти з перегонів.

— Переконати — це дай угадаю... — Варта ледь не застогнала, пригадуючи вміння світляного кандидата. — Спочатку їм удалося виснажити Бертока, а потім використати Віславову силу і відрізати його від магії, як він зробив зі мною? А потім, мабуть, під страхом розправи витягти з нього обіцянку зробити це?

— Якось так усе й було, — безтурботність у голосі мага звучала надто яскраво.

— Ошизілий Віслав долучив до цього Алана? Хочеш, аби ще одного з цієї сімейки вбив твій дядько? — Варта не поділяла Златанової радості.

— Нічого він не зробить. День до виборів. Загалом, я в архів. Задля цього навіть зі зборів утік швидше, бо сьогодні засідатимуть до ночі. Кидаю тобі адресу — складеш компанію?

— Уже їду, — ствердно відказала дівчина, перехоплюючи волосся зав'язкою.

Відьми пообіцяли повідомити її, щойно проведуть свій ритуал та визначать, де ж захований другий артефакт. Варта попросила розповісти про життя трьох міфічних князівен під час наступної зустрічі, і Брусінка запевнила, що багатовікова історія точно зачекає ще день-два.

***

Вечір падав швидко. Варта дивилася на помаранчеві відблиски на шибках, поки Златан домовлявся на прохідній архіву — чи, точніше, зачаровував працівників, аби пропустили їх без проблем у неробочий час й без необхідних папірців.

— Я навіть знаю, що нам потрібне, — чех швидко клацав щось на робочому комп'ютері пані з прохідної, котра дивилась повз мага відсутнім поглядом, цілком заворожена його силою. — Мені вже доводилося якось шукати тут інформацію про Амброза, коли я хотів упевнитися, що ми