Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

Златанів телефон знову задзвонив. Варта побачила на екрані ім'я Лукаша.

— Що ж, сьогодні ваше завдання завершується, пані Грабінко, — відповів чех спокійно. — Артефакт потрібен нам.

— Іти віриш, що Амброз — брат тобі? — стрепенулася чаклунка.

— Та мені байдуже. Він заслужив мою довіру й повагу без огляду на кров у своїх венах. А тепер давайте те, по що ми прийшли.

Графиня повільно кивнула й так само повільно підвелася, а тоді підійшла до шафи з колекцією свого чоловіка. Вона дістала з третьої полички той самий келих, який Варта пригадувала зі свого попереднього візиту — зі слідами здертої емалі, він не скидався на артефакт. Стара чаклунка крутнула келих у руках і... впустила його на підлогу.

Від дзвону Варті заклало вуха. Замість уламків скла на підлозі вона побачила лише хмарку диму, що осіла — і відкрила зору інший келих, яскравий від інкрустацій, вкритий вигадливими візерунками, які поблискували, відбиваючи світло ламп. Графиня засичала й схопилася за руки — без звичних рукавиць вони швидко вкрилися плямами опіків, які за мить зробили пальці старої чаклунки червоними.

— Я хочу побачити листи Меделіни, — відказала Графиня, дмухаючи на долоні й заворожено розглядаючи артефакт, який Златан уже спритно підняв із підлоги та обтер від пилюки. — Якщо це писала її рука і якщо Амброз якимось дивом законний син...

— То що це змінить? — крива усмішка майнула на обличчі чеха. — Від того він стане кращою людиною? Чи ви відпишете йому в заповіті трохи грошей?

— Кожен має знати, де його коріння. Хіба ти не хотів би собі законного брата?

Златан замовк.

— Я багато чого хотів би, бабцю, — відповів він за мить. — Але життя переважно заважає мені в цьому.

Телефон озвався втретє, і чех таки потягнувся по нього.

— Скажи мені, от чого тому клятому Горачекові не спиться? — спитав Златан у Варти.

— Мабуть, жахіття уві сні замучили, — припустила та. — Або його з дому вигнали.

— Або він сидить на даху, оточений колом вогню, — відказав Златан, повертаючи екран мобільного з розмитим фото до Варти, — і дуже хоче про щось нас повідомити.

Розділ 17

If I can live through this...

— Хай він залишається в тебе, — Златан простягнув артефакт Варті.

— Ні, — рішуче заперечила чаклунка, не бажаючи опинитися в ролі особи, котрій треба тікати від небезпеки, бо вона має дві найцінніші цяцьки в усьому Центральноєвропейському конгломераті. — Краще розділити артефакти. Якщо когось із нас захоплять або...

— Маєш рацію, — чех смикнув плечима і, обмотавши келих шматком тіні, що досі лежав у кишені, опустив у сумку через плече. — Отже, довбонутих на всю голову угорців залишимо на потім. Я їду до Горачеків. Ти — попередь Дворжака. І Маріана! Нам потрібен суддя Маріан... Він мав би знати, як порозумітися з цими створіннями.

— Тут ми знову повертаємося до питання довбонутих на всю голову угорців, — зауважила Варта, заплітаючи волосся в косу. — Маріан у них. Не підкажеш, як із тими створіннями порозумітися?

— Спершу мені достобіса потрібен живий Лукаш та його Архів, — Златан підійшов до Варти впритул і прошепотів швидко: — Ти пам'ятаєш. Тіні треба зривати. Не вагайся, бо вони не вагатимуться.

— Я розберуся. Дивись не підпускай їх близько. Та не барися в Горачеків, — відповіла вона, стиснувши його руку, і пірнула в таксі, яке повільно під'їхало до воріт особняка Графині.

— Швидше, будь ласка, — попросила Варта водія, називаючи адресу Карела Дворжака, й відкинулася на м'яке сидіння, пропахле хімічною м'ятою.

Ніч обіцяла бути важкою. Угорці, які захопили правлінців із членами суду. Кровопивці, які взялися бозна-звідки й напали на дім Горачеків. Якби тільки на нього...

«А коли ви розберетеся з першими й другими, прийде час заявити про знайдені артефакти, — нагадав внутрішній голос. — Тоді ви зі Златаном нарешті дістанетеся мети».

— If I can live through this, if I can live through this... — Варта ледь чутно наспівала слова улюбленої пісні. — I can do anything.

***

Дім Горачеків зустрів тишею.

Златанові це одразу не сподобалося. Тиша означала, що все вже позаду. Проте він мусив дізнатися, що тут сталося. Тому прослизнув за ковану хвіртку, обійшов дві клумби і спинився біля дверей. Світла всередині не було. Крізь прочинені двері чорнів коридор.

Златан вирішив не заходити. Натомість обійшов дім, вслухаючись у відзвуки аур довкола. Телефон завібрував.

— Я вже тут, — видихнув маг.

— Спускаюсь, — прошурхотів голос у відповідь.

Тієї миті заскрипіли металеві сходи, що піднімалися збоку дому до недобудованого ще балкона — і на дах.

Чорнявий маг швидко спустився й зістрибнув на землю. В одній руці він стискав телефон, в іншій горіли іскри вогню, пробігаючи полисками на темному волоссі, яке змокріло від поту і налипло на чоло.

— Дві хвилини. У нас тут угорська фракція приїхала на вибори подивитись і принагідно сказилася.

— Ну ти й поспішав. Якби вони хотіли мене вбити, то я би вже був мертвим, поки дочекався б тебе, — буркнув Лукаш.

— Якби вони хотіли тебе вбити, то зробили б це швидше, ніж ти дотягнувся б до телефона, — відрізав Златан. — Що тут сталося?

— Мама з братом поїхали на гостину. Ми з батьком вечеряли. Тоді — вибило світло. Я пішов до щитка. Далі... — Лукаш здригнувся всім тілом. — Я побачив їх із вікна. Вони оточили весь дім. Не троє, як попередні. Ні. Цілий шалений натовп...

— Натовп — це скільки? Точніше.

— Десятеро... Чи п'ятнадцятеро. Я, знаєш, не дуже мав змогу їх рахувати.

— Так, ти ж тікав на дах.

— Заткнися, суддя недороблений! — спалахнув онук хранителів. — Вони забрали мого батька. Я не встиг нічого...

— Сказали щось?

— А ти помічав за ними особливу любов до спілкування? Я — ні. Гадки не маю, що їм треба. Вони ж не вб'ють представника правління?.. Ти в нас велика влада. Скажи мені щось достеменне.

— Не вб'ють. Вони цінують чародійську кров... — Златан відчув, як чорнота накочує на нього, нагадуючи про полон у кровопивць і про попередження румунського судді, яке він не сприйняв надто серйозно. — Маріан підозрював, що це станеться. Адже чеська фракція, шляк би її трафив,