Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Тепер навколо стояла напружена тиша, яку порушували тільки обережні звуки їхніх кроків, та неголосне булькання рідини в посудині, яку ніс Гумбольдт. Оскар раз у раз оглядався на всі боки, по спині у нього марширували цілі колони крижаних мурашок. Найбільше на світі йому зараз хотілося обернутися й кинутися назад до входу в печеру. Проте сильніше, ніж страх, було небажання здатися боягузом в очах ученого.

Поступово очі стали звикати до темряви, а незабаром Оскар розрізнив добре знайомий скреготливий звук. В інших обставинах він подумав би, що десь вовтузиться щур, та тільки не зараз.

— Зупиніться! — прошепотів він, смикнувши Гумбольдта за рукав куртки і напружено вдивляючись у морок. У найтемнішому місці печери, куди не досягало навіть розсіяне світло з бійниць, мерехтіли кілька крихітних цяток. Ці цятки утворювали щось схоже на сузір’я, контури якого Оскар запам’ятав назавжди, бо вперше зіткнувся з «підземним» пізно вночі на табірній стоянці в ущелині.

Очі уку пача!

— Там, — шепнув він. — Ви бачите?

— Бачу, — глухо відказав Гумбольдт. — І, думаю, воно нас теж бачить. Обережно! Тримайся позаду мене. Я не певен, чи зможу зробити достатньо далекий кидок.

— Дозвольте мені, — прошепотів Оскар. — Мені завжди говорили, що в метанні каменів я номер перший.

Гумбольдт на мить задумався. Потім зняв рукавичку з правої руки і простягнув Оскарові.

— Надягни. І не здумай торкатися до цієї штуки голими руками. Заразом і ніс тримай від неї подалі.

— Порядок! — Оскар натягнув рукавичку, узяв пляшечку і прикинув її вагу. Товста шкіряна рукавичка трохи заважала.

— Поквапся! — прошепотів Гумбольдт. — Здається, тварюка починає ворушитися.

— Куди цілитися?

— Найкраще прямо в пащу. А потім — відразу до виходу!

Оскар зробив коловий рух рукою, відвів лікоть подалі і щосили метнув посудину в той бік, де мерехтіли очі «підземного».

Почувся легкий дзвін розбитого скла, за ним — шипіння. З усієї сили напружуючи зір, Оскар ледве зумів розрізнити зеленувату хмарку пари, яка утворилася приблизно там, де була його ціль…

Секундою пізніше Шарлотта почула крик. То був пекельний звук, що вселяв жах — аж серце холоне. Нічого подібного їй не доводилося чути жодного разу в житті. Він тривав і тривав, і, здавалося, це волає сама скеля.

Услід за криком із надр рукотворної печери долинув страшенний гуркіт, немов гігантська брила кидалася всередині, раз по раз врізаючись у кам’яні стіни. Земля ще кілька разів здригнулася під ногами дівчини, і раптом усе стихло. Зеленуватий димок повився з однієї бійниці, їдкий сморід почав розповзатися по околицях.

— Боже! — закричала Шарлотта. — Елізо, зроби хоч що-небудь! Ти можеш установити контакт із Гумбольдтом?

Темношкіра чаклунка заплющила очі і зосередилась, але за кілька секунд заперечливо похитала головою.

— Ні, — сказала вона. — Не виходить. Навколо дуже багато інших людей.

— Тоді ми самі повинні увійти й поглянути. Юпане, накажіть відімкнути двері!

Жрець кивнув і подав сигнал начальникові воїнів. Його підлеглі вишикувалися навпроти воріт зі списами напереваги, і двері відчинилися. Воїни на чолі з начальником пішли всередину, за ними слідом Еліза, Шарлотта і Гаррі Босуелл.

Насамперед довелося прикрити роти і носи хусточками. Сморід стояв нестерпний, і хоч більша частина газу вже випарувалась, у повітрі залишилася якась речовина, що дуже подразнювала дихальні шляхи.

Воїни запалили кілька смолоскипів, і тіні, немов привиди, затанцювали на стінах. Шарлотта притискала до грудей Вілму. Навколо було тихо, як у склепі, і надія на те, що Оскар та її дядько зуміли вціліти, то спалахувала в її душі, то згасала.

Вони пройшли вже близько п’ятдесяти метрів, коли Шарлотта приглушено скрикнула:

— Там, там, біля стіни! Ви бачите?..

У сутінку праворуч від них громадилася безформна темна маса. Полум’я смолоскипів, відбиваючись від її поверхні, давало відблиски, і хоча начальник воїнів спробував перепинити їй шлях, дівчина попрямувала прямо туди. Вона зобов’язана була знати, що трапилося з обома чоловіками.

Підійшовши ближче, вона переконалася, що перед нею — жахлива комаха. Вона була мертва. Під хітиновою оболонкою не лишалося ніяких слідів життя. Ця тварюка ніколи більше не заподіє нікому шкоди.

Раптом із дальньої частини печери почулися непевні кроки. Шарлотта стрімко обернулася: це були ті, кого вона вже вважала загиблими: Карл Фрідріх фон Гумбольдт і Оскар Веґенер. Її серце підстрибнуло і забилося в скаженому темпі. Кашляючи, накульгуючи і задихаючись, обидва йшли прямо до неї.

Воїни кинулися до них, намагаючись підтримати.

— Все не так уже й погано, — нарешті прохрипів Гумбольдт. — Тільки дуже хочеться пити. Особисто я просто вмираю від спраги.

За знаком Юпана один із воїнів умить кинувся геть із печери і незабаром повернувся з глиняною посудиною.

Коли обидва напилися і трохи віддихалися, Шарлотта, мимоволі торкнувшись малесенького золотого хрестика, який постійно носила на шиї, запитала:

— Із вами все гаразд? Усе обійшлося?

— Більш-менш, — відповів Оскар, прочищаючи горло. — Але нізащо в світі я б не став ще раз дихати цією гидотою. Горло просто вогнем горить…

— Нічого дивного, — зауважив учений, роблячи ще ковток води.

— Що ж це за речовина, дядьку? — запитала Шарлотта, зморщивши носа.

— Газоподібний хлор, — відповів Гумбольдт. — Ми з Хуаскаром отримали його з піролюзиту з використанням соляної кислоти і постійного струму. Їй-богу, я й не сподівався натрапити тут на таку чудово обладнану лабораторію. Цьому алхімікові ціни немає, я б охоче відвіз такого фахівця з собою до Берліна.

Перервавши себе на півслові, він попрямував до скорченого тіла комахи і почав його уважно оглядати, бурмочучи собі під носа: «Непогано,