Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг
- ...тільки не в могилу, - захихотів Рон, - скоріше, в каналізацію.
Мірта люто завила й шубовснула назад в унітаз, від чого вода перелилася через край і хлюпнула на підлогу. Знущання над Міртою трохи піднесло Ронів настрій.
- Маєш рацію, - погодився він, закидаючи на спину свою шкільну сумку, - я запишуся на ті уроки в Гоґсміді, а потім вирішу, чи складати іспит.
Отож, коли настали вихідні, Рон приєднався до Герміони й решти шестикласників, яким виповнювалося сімнадцять років якраз вчасно, щоб через два тижні складати іспит. Гаррі з заздрістю спостерігав, як вони збираються в село; він скучив за цими відвідинами, до того ж це був особливо гарний весняний день, коли чи не вперше за довгий час небо прояснилося. Проте він вирішив скористатися вільним днем, щоб іще раз спробувати проникнути в кімнату на вимогу.
- Краще б ти, - порадила Герміона, коли він у вестибюлі поділився з нею і з Роном цими намірами, - пішов до Слизорога і спробував виманити в нього спогад.
- Та я вже пробував! - сердито огризнувся Гаррі, і це була правда. На цьому тижні він затримувався в класі настійок після кожного уроку, намагався загнати Слизорога на слизьке, але вчитель завжди так швидко зникав з підвалу, що Гаррі не встигав його наздогнати. Двічі Гаррі підходив до його кабінету і стукав, але відповіді не було, хоч за другим разом він почув, як хтось негайно приглушив звук старого грамофона.
- Герміоно, він не хоче зі мною розмовляти! Я намагався застати його на самоті, але він постійно цього уникає!
- А ти не здавайся, ясно?
Коротка черга учнів перед Філчем, що, як завжди, тицяв у них чуйником таємниць, просунулася на кілька кроків, і Гаррі нічого не відповів, щоб сторож його не підслухав. Він побажав Ронові й Герміоні успіхів, а тоді розвернувся й подався мармуровими сходами вгору, сповнений рішучості, незважаючи на Герміонині слова, присвятити годинку-дві кімнаті на вимогу.
Коли його вже не було видно з вестибюлю, Гаррі вийняв з сумки Карту Мародера і плащ-невидимку. Заховавшись під плащем, він ударив по карті чарівною паличкою, прошепотів: «Урочисто присягаю не затівати нічого доброго», - й почав уважно її роздивлятися.
Був недільний ранок, і майже всі учні сиділи у своїх вітальнях - ґрифіндорці в одній вежі, рейвенкловці в іншій, слизеринці в підвалах, а гафелпафці в напівпідвальному приміщенні біля кухонь. Кілька учнів сиділо в бібліотеці... хтось гуляв на подвір’ї... а в коридорі на восьмому поверсі стирчав самотній Ґреґорі Ґойл. Не було ані знаку кімнати на вимогу, та Гаррі не зважав; якщо Ґойл біля неї чатував, то кімната відчинена, хоч Карта про це й не знала. Тому він помчав на восьмий поверх і загальмував аж тоді, як завернув за ріг потрібного коридору; там він уже пішов дуже повільно, буквально підкрадаючись до тієї самої маленької дівчинки з важкими терезами в руках, якій так люб’язно допомогла Герміона два тижні тому. Він підійшов до неї ззаду, низенько нахилився й прошепотів:
- Привіт... ти така симпатична.
Ґойл заверещав з переляку, впустив терези й чкурнув геть. Його не стало видно задовго до того, як у коридорі стихла луна від брязкоту розбитих терезів. Сміючись, Гаррі повернувся до стіни, за якою, як він був упевнений, завмер Драко Мелфой, який уже знав, що там, за дверима, з’явився хтось непроханий, тому не наважувався вийти. Гаррі просто насолоджувався відчуттям власної могутності і водночас намагався пригадати, які варіанти речень він ще не випробовував.
Проте його оптимістичний настрій доволі швидко вивітрився. Минуло півгодини, він випробував безліч різновидів свого прохання побачити, що робить Мелфой, але двері в стіні так і не з’явилися. Гаррі відчував неймовірне роздратування: Мелфой перебуває за якихось півметра від нього, а він усе ще не знає, що той там робить. Остаточно втративши терпець, Гаррі підбіг до стіни й ударив її ногою.
- ОЙ!
Йому здалося, що він зламав собі пальця; схопився за нього, стрибаючи на одній нозі, і з нього зісковзнув плащ-невидимка.
- Гаррі?
Він крутнувся, а оскільки був на одній нозі, то впав. На його превеликий подив, до нього наближалася Тонкс - з таким виглядом, ніби частенько тут прогулюється.
- Ти чого тут? - запитав він, підводячись; чому вона завжди знаходить його на підлозі?
- Я прийшла побачитися з Дамблдором, - відповіла Тонкс.
Гаррі подумав, що вона має поганий вигляд: худюща, з сірим обвислим волоссям.
- Його кабінет не тут, - пояснив Гаррі, - а з іншого боку замку, за гаргуйлем...
- Я знаю, - сказала Тонкс. - Його там немає. Мабуть, знову кудись подався.
- Справді? - перепитав Гаррі, обережно ставлячи на підлогу підбиту ногу. - А ти часом не знаєш, куди він зникає?
- Не знаю, - відповіла Тонкс.
- А навіщо ти хотіла його бачити?
- Та нічого особливого, - пояснила Тонкс, машинально смикаючи рукав мантії, - просто поцікавитись, чи він знає, що відбувається... ходять різні чутки... людей калічать...
- Я знаю, про це писали в газеті, - підтвердив Гаррі. - Той маленький хлопчик, що намагався вбити діда й бабу...
- «Віщун» незрідка відстає від подій, - урвала Тонкс, яка його майже не слухала. - Ти останнім часом не отримував листів від кого-небудь з Ордену?
- Мені ніхто з Ордену не пише, - відповів Гаррі. - Принаймні, відколи Сіріус...
Він побачив у неї на очах сльози.
- Вибач, - незграбно пробурмотів він. - Тобто... я теж за ним сумую...
- Що? - перепитала Тонкс, немовби його не чула. - Ну... бувай, Гаррі...
Вона різко розвернулася й пішла по коридору назад, а Гаррі розгублено дивився їй услід. За хвилину-дві він знову натяг плаща-невидимку й поновив спроби проникнути в кімнату на вимогу, але робив це якось без натхнення. Урешті-решт порожнеча в шлунку і згадка, що Рон і Герміона швидко повернуться на обід, примусила його припинити ці спроби й покинути коридор Мелфоєві, який, мабуть, боятиметься вийти з кімнати ще кілька годин.
Коли він увійшов до Великої зали, Рон і Герміона вже доїдали обід.
- Мені вдалося... тобто певною мірою! - радісно повідомив Рон відразу, щойно помітив Гаррі. - Я мав явитися біля кав’ярні мадам Падіфут і трошки проскочив, залетів аж до Скривеншафта, але я все ж перемістився!
- Молодець, - похвалив Гаррі. - А в тебе, Герміоно, як пішло?
- Ой, та
