Меч і хрест - Лада Лузіна
– Та мені теж, – згадала Дарина.
Відшукавши очима свій пакет, вона непомітно запхала до кишені шуби вузлик із присухою:
– Але тут уже, пробач, як вийде.
Мопед, заради порятунку якого вона і приїхала сюди, був найулюбленішим звіром Дарини, але навіть він раптом померкнув і зменшився в її очах порівняно з…
Ні! Їх не можна було навіть порівняти! Бо любов була для Дарини чимось величезним, сліпучим і непереборним – нескінченним, сяючим згустком щастя!
І заграва цієї всепожираючої пожежі вже здіймалася над Дніпром.
* * *Марійка вилізла з люка і квапливо попрямувала – майже побігла до сходів, нервово обтрушуючи брудний одяг. Їй хотілося скоріше забути…
– Зажди, – погукав її Мир.
Вона приречено зупинилася. Було чомусь страшенно соромно, і від сорому бурчало в животі.
«Навіщо він, навіщо?! – лихоманила свідомість. – Він же не любить мене. Просто стрес, підземелля, свічка, страх. Небезпека об’єднує. Інстинкт самозбереження примушує кинутися в обійми одне одного. Тупо за Фрейдом – війна еросу і танатосу!»
«Це все підземелля, свічка, даються взнаки нерви, – подумав Мир. – Мало не трахнулися. Шкода, що ні… Зняло б напругу. Переспали б, і вся любов. Та при чому тут узагалі любов?! Звідки їй узятися?»
– Їдьмо до мене.
– Я не можу, – промимрила Марійка, відвертаючись і хапаючись очима за аж ніяк не потрібну їй зараз Кирилівську церкву.
Екскурсія вже пішла, зник священик. На обгородженій з боку гори ґратами з пік церковній землі не було нікого, крім божевільного Миті, який сидів навпочіпки і, випнувши в’ялі губи, роздивлявся щось у траві.
– Марійко, – прохально мовив Мир, торкаючись її плеча.
– Мені треба додому, – відповіла вона, сахаючись його дотику.
«Ні!!!»
Від усвідомлення: «Вона зараз піде» – у нього мало не луснула голова!
«А якщо любов?» – перелякано подумав він. І злякався ще більше, відчувши, що ладен стати на голову, зробити колесо, бігати навколо неї, як навколо ялинки, притиснути, схопити і не відпускати – аби лише вона не зникала зараз нікуди.
– Але ми ж так ні в чому й не розібралися, – вкрадливо обійняв він її знову. – Невже ти кинеш мене в біді? – прохально сказав Мир Марійці.
«Твоя любов – твоя проблема!» – жорстоко сказав він собі. Так само жорстоко, як говорив це й іншим.
Він, як ніхто, знав: усі закохані – очманілі, докучливі егоїсти, що уявляють, ніби їхня любов до тебе робить тебе їх особистою власністю!
«Твоя любов – твоя проблема!» – казав він їм, відсікаючи себе від їхньої любові.
Ваша проблема, що вам хронічно хочеться мене бачити, а побачивши мене, тупо підкошуються ноги і запалюються думки в голові, й через те, що вона пов’язана зі мною, вона аж ніяк не стає моєю!
Але зараз Мир одразу зрозумів усіх жінок, які обривали його телефон о третій ночі, погрожували самогубством, падали на коліна з криком: «Не йди… Я не можу жити без тебе!» І навіть ту, абсолютно божевільну, яка щодня писала листи, присилала додому безглузді квіти, влаштовувала істерики його батькам, а в результаті залізла у вікно його спальні по ринві.
«Я навіть приводу тобі не давав! У нас нічого не було. Я тобі – ніхто!» – кричав він, розлючений її невигубними спробами дістатися до нього у будь-який спосіб.
Але вона поривалася до нього, бо він і був нею. У нім було більше її, ніж залишалося в ній самій. У нім була її надія і безнадійність, радість і кошмар, увесь сенс її життя, що стало безглуздим.
У нього в руках було її серце, і вона відчайдушно похоплювалася його забрати! Та лише поруч із ним, близько-близько, бідолаха відчувала: її серце знову на місці.
Марійка похмуро відсторонилася.
Серце Мира вперто вислизнуло з грудей. Життя стало порожнім і безглуздим.
«Може, це грип? – з надією доторкнувся він до свого спітнілого лоба. – Або я божеволію?» – Навіть це здавалося йому більш прийнятним.
– А хіба божевільним дозволено гуляти самим по собі? – спитала Марійка Ковальова.
– Про що ти? – скинувся він і, простеживши за напрямом її очей, похмуро завважив поглядом Митю.
– Підійдімо до нього, – запропонувала вона.
– Гаразд, – погодився він із зітханням. Зняв каску і, витягнувши з нагрудної кишені білу носову хустку, простягнув їй. – На, витри обличчя. – В його словах прозвучала капітуляція: «Все буде так, як ти скажеш. Так, як ти захочеш».
«Невже це і є любов?! Повне безвілля, миттєва втрата всіх життєвих орієнтирів і страхітливе, принизливе почуття залежності, неначе від тебе до неї тягнеться невидима трубка з киснем, і досить їй відійти трохи далі, як ти сіпнешся й помреш».
«А чого, власне, я мушу співчувати тобі? Любов – штука не шанобливіша, ніж чиряк на дупі!» – згадав він іще один свій улюблений перл.
Але слід було визнати: навіть чиряк на дупі може завдати масу неприємних і вкрай хворобливих проблем.
При їхньому наближенні божевільний навіть не підвів голови. Ковальова обережно сіла поруч із ним.
– Що там? – схвально спитала вона. – Коник?
Митя боязко доторкнувся двома пальцями до землі, немов би перевіряючи її температуру.
– Це погана земля, – серйозно сказав він. – Тому нас і поселили тут. Раніше люди не жаліли таких, як ми.
– Що? – зіщулився Мир.
– Коли з Кирилівського монастиря зробили лікарню, – напружено пояснила йому Марійка, – тут були такі жахливі умови, що її ім’я стало іменем умовним. Київський вислів «Загриміти в Кирилівку» означав потрапити в біду. За великим рахунком, хворих просто звозили сюди помирати.
– Тут лиха земля. – Митя подивився на неї. І те, що він ненормальний, можна було зрозуміти з самого виразу