Меч і хрест - Лада Лузіна
Припаркувавши мопед на стоянці біля чорного входу, Дарина старанно роззирнулася і заховала ключі від свого двоколісного друга в траві, прикривши їх розпізнавальним каменем, – так, про всяк випадок.
Обігнувши будівлю праворуч, колишня співробітниця попрямувала в бік відкритої тераси. Теоретично репетиція балету мала бути в самому розпалі – ввечері маячило свято, і через Даринине звільнення ніхто б його не скасовував. Клуб уже розорився на рекламу, костюми й інші фенечки.
«Однаково без мене в них нічого не вийде!» – мстиво зітхнула Землепотрясна…
І подавилася власним зітханням.
На клубному пляжі, між гніздами куренів і складеними в акуратні купи стогами майбутніх вогнищ Купальця і Кради, з прив’язаним над ним опудалом «Інквізиції» сидів на піску рудий кавалер!
Даринине серце підстрибнуло у грудях так, що довелося притримати його долонею.
«Він шукає мене! Шукає мене!» – ця зворушлива думка ковзнула по гортані в шлунок і розтеклася по нутру теплим молоком. А ногам раптом захотілось кинутися до нього – так сильно, немов вона чекала його все життя, відлічуючи дні до зустрічі, квапила по телефону: «Ну коли ж, коли ти приїдеш?», і ось, нарешті, побачила його перед собою.
Але замість цього Даринині розумні кінцівки розвернулися самі собою і порисили назад до чорного входу на напівзігнутих конспіративних колінах.
З’явитися перед рудим із голим, ненафарбованим і прикрашеним синяком обличчям, у брудному розірваному одязі й барвистому піджаку, що його він уже бачив, – краще вже відразу послати його на хрін! Тоді в неї хоч буде ілюзія, що вона сама його відшила, а не він утік од неї, з нажаханим криком, як від кінченої попелюшки.
«П’ять секунд, почекай п’ять секунд! Будь ласка!!! Я хоч вії нафарбую…» – благально мовила вона.
Дарина прослизнула в двері й відразу ж утиснулася в стіну.
– Ну, нормально?! – впізнала вона голос Олексія. – Я ж і сам дігер. Захоплювався раніше. У мене щелепа відвисла, коли я цей репортаж побачив! Вони нас звинувачують, уявляєш? Ми – сатаністи! Я так завівся. Сьогодні ж піду і поясню їм, ху із ху!
– Ти що, зовсім здурів, у міліцію йти? – озвався повчальний голос Завзятої. – Вони від тебе потім не відв’яжуться!
Невидимі для Дарини охоронець і перукарка стояли на сходовому прольоті, який увесь клуб голосно іменував курилкою. І Дарина подумки прокляла їх обох: сходи вели до гримувальної, де лежав Даринин великий скарб, а напоротися зараз на цю пару було рівнозначно повному краху за всіма пунктами, що цікавили її.
– І не думай, – продовжувала застерігати Завзята. – Тобі на новій роботі зачепитися треба. Ех, шкода, що ця акція разова, я б теж туди перейшла. Там не те, що в цьому гадючнику!
«Та докурюйте вже й линяйте!» – осатаніла Чуб.
Почулося деренчання банки з-під кави, об яку Алекс, мабуть, занадто різко загасив бичок, і човгання підошов об сходинки.
– Не знаю, може, ти і маєш рацію. – Його голос був уже нагорі в коридорі.
– Звичайно, маю рацію. – Вони віддалялися.
Уф!
Злодійкувато оглядаючись на всі боки, Чуб заквапилися нагору і прошмигнула в найближчі двері, на яких усе ще висіло її зоряне фото.
– О, пропажа! – підхопився Сані.
Він сидів за гримерним столом, розписуючи якийсь папірець.
– Ми тут усі подуріли. Все валиться! Уявляєш, вони на мене всю програму звалили. А ти волосся наростила? Дуже вдало! Просто як справжнє.
Дарина, щось пробурмотівши, відкинула остогидлий піджак і метнулася до канапи, в череві якої мешкала її сумка з речами.
– Зем, – спохмурнів танцівник, – їх там немає. Директор експропріював. І одяг, і мобільний, і книги… Тільки тюбетейка залишилася. Каже, штраф!
– Що?! Всі мої речі?! – заволала Землепотрясна. Вона у відчаї кинулася до дзеркала й заходилася гарячково макіяжитися першим, що потрапило їй під руку. – А косметика в тебе є?
– Зараз! Зараз! – Сані почав метушливо витягати з сумки свою велику косметичку.
– Мене там хлопець чекає! – простогнала Чуб, підводячи руку й показуючи йому свій тріснутий топ, два краї якого були зв’язані примітивним вузлом. – А я в дранті!
– А хто тебе так порізав? – співчутливо спитав Сані, з побоюванням роздивляючись Даринині посірілі пластирі.
– Та в скло врізалась.
– Це ти з ним зустрічаєшся? – не повірив він її «ась». – На! – Танцівник вихопив із вішалки свій сценічний кожушок із червоного страусового пір’я. – Хоч зверху прикриєшся.
– Дякую, ти справжній друг! – емоційно подякувала артисту Дарина.
Квапливо намалювавши на обличчі щось подібне до неземної краси, вона вискочила зі своїх триденних трусів і, аж ніяк не соромлячись блакитного колегу, почала прати їх над раковиною.
– У вас перше побачення? – розуміюче захихикав Сані.
– Щось подібне до того. Ну і сам розумієш… треба не підкачати. Зараз у туалеті під сушкою висушу. Боже, аби лиш він дочекався!
– Тоді краще без них іди, – штовхнув ідею танцівник. – Так навіть сексуальніше.
– Ти – геній! – Чуб запхала в мильницю мокру грудку білизни і пірнула в пухнасту шубу. – Ну, як я?! – Землепотрясна урочисто поставила на голову новознайдену тюбетейку.
– Землепотрясно!
Вигляд у колишнього арт-директора «О-йо-йой!» був, безумовно, злегка напівбожевільний. Але сліпучий, майже відчутний ореол радісного передчуття закоханості робив Даринине кругле негарне обличчя невимовно, непереборно привабливим – що привертало погляд, як блискучий предмет!
Дарині не вельми щастило в любові, але, якщо перефразовувати Черчилля, який стверджував, що успіх – це послідовний перехід від однієї невдачі до іншої з наростаючим ентузіазмом, усе Даринине життя було послідовним переходом від одного маразматичного роману до іншого – з дедалі більш наростаючим ентузіазмом.
– Супер! – приятель заохочувально окропив її своїм одеколоном. – Класний запах. Унісекс! А ти що, зовсім утікаєш? Мені
