Граф Дракула - Брем Стокер
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Щоденник Джонатана Харкера
1 жовтня. Увечері.
Я застав Томаса Спелінга у себе в Бетнал Гріні, але, на жаль, він був не в змозі що-небудь пригадати. Перспектива випити зі мною келих пива так його спокусила, що він дуже рано взявся до бажаної гульні. Все-таки я дізнався від його дружини, що він був лише помічником Смолетта, який є відповідальною особою перед фірмою, тому я вирішив поїхати в Уолворф. Містера Джозефа Смолетта я застав удома. Він дуже скромний і розумний чолов'яга, тип гарного, сумлінного працівника, дуже тямущого при цьому. Він твердо пам'ятав увесь інцидент з ящиками і, вийнявши з якогось таємного місця в кишені записника з дивними застібками, в якому виявилися ієрогліфічні напівзітерті записи олівцем, сказав мені, куди були доставлені ящики. Їх було шість, повідомив він, на тому возі, який він прийняв у Карфаксі й здав у будинок номер 197 на Чіксенд-стріт, Мейл-енд-Нью-Таун, а крім того, ще шість штук, які він здав Джамайко Лен, Бермондсі.
Я дав Смолетту півсоверена і запитав його, чи були взяті ще ящики з Карфакса.
Він відповів:
— Ви були такі ласкаві до мене, що я розповім вам усе, що знаю. Кілька днів тому я чув, як якийсь Блоксмен розповідав, що він зі своїм помічником зробили темну справу в якомусь старому будинку в Перфмоті. Такі справи не так часто трапляються, і можливо, що Сем Блоксмен розповість вам щось цікаве.
Я пообіцяв, що коли він дістане його адресу, то одержить ще півсоверена. Тут він нашвидку проковтнув свій чай і встав, сказавши, що піде шукати його всюди. Біля дверей він зупинився і сказав:
— Послухайте, начальнику, вам немає жодної потреби залишатися тут. Чи знайду я Сема, скоро чи ні, сьогодні ув усякому разі він вам нічого не скаже. Сем дивний чоловік, коли п'яний. Якщо ви мені дасте конверт із маркою і напишите на ньому свою адресу, я відшукаю Сема і повідомлю вам сьогодні ж увечері. Але вам доведеться навідатися до нього зранку, оскільки Сем встає дуже рано і негайно йде з будинку, яким би він не був п'яним напередодні.
Я написав адресу, наклеїв марку і, віддавши конверта Смолетту, вирушив додому. Що б там не було, а ми вже йдемо по слідах. Я сьогодні втомився, і мені хочеться спати. Міна міцно спить, вона щось дуже бліда, і в неї такий вигляд, ніби вона плакала. Бідолаха, я переконаний, що це невідання її терзає, і вона напевно турбується за мене й за інших. Але в цьому разі мені легше бачити її розчарованою і стурбованою зараз, ніж у майбутньому з остаточно розладними нервами.
2 жовтня. Увечері.
Довгий, утомливий, тривожний день. З першою ж поштою я одержав адресований мені конверт із вкладеним брудним клаптем паперу, на якому олівцем тремтячою рукою було написано:
«Сем Блоксмен, Коркранс, 4, Поттер Корт, Бартел стріт, Уолворф. Запитати перевізника».
Я одержав листа, коли ще лежав у ліжку, і встав, не будячи Міну. Вона виглядала втомленою, блідою і не зовсім здоровою. Я вирішив не будити її і, повернувшись зі своїх нових пошуків, відправити її в Ексетер. Мені здається, що вдома, займаючись своєю повсякденною роботою, вона буде краще почуватися, ніж тут серед нас, та ще в повній невіданні щодо того, що відбувається. Я зустрів лікаря Сьюарда і сказав йому, куди йду, обіцяючи незабаром повернутися і розповісти йому та іншим, як тільки що-небудь довідаюся. Я поїхав до Уолворфа і з певними труднощами знайшов Поттер Корт і будинок Коркранса. Коли я запитав чоловіка, який відчинив двері, де живе перевізник, то за півсоверена дізнався, що містер Блоксмен, виспавшись після випитого напередодні в Коркорані пива, вже о п'ятій годині ранку подався на роботу в Поплар. Він не знав точно, де знаходиться це місце, але наскільки він пам'ятав, у якомусь знов відкритому товарному складі; з цими жалюгідними даними я вирушив у Поплар. Було близько дванадцятої години, коли я, нічого не знайшовши, зайшов до кафе, де обідали декілька робітників. Один із них стверджував, що на Крос Енджел стріт будують нову холодну комору для нового товарного складу. Я негайно узяв це до відома. Бесіда із сторожем і головним прикажчиком — я нагородив їх обох дзвінкою монетою — навела мене на слід Блоксмена; я обіцяв сплатити йому поденну його платню, і він пішов до свого начальника запитати дозволу поговорити зі мною. Він був досить помітний здоровань, хоча трохи грубий у розмові і манерах. Коли я дав йому завдаток, обіцяючи заплатити за відомості, він сказав мені, що двічі їздив із Карфакса до якогось будинку на Пікаділлі й відвіз туди дев'ять великих ящиків — «неймовірно важких» — на спеціально найнятому возі. Я запитав про номер будинку на Пікаділлі, на що він відповів:
— Номер, начальнику, я забув, але це лише за декілька кроків від великої, недавно збудованої білої церкви чи чогось на зразок її. Споруда стара і запорошена, хоча порівняно з тим проклятим будинком, звідки ящики взяті, це царський палац.
— Як же ви потрапили в ці будинки, оскільки вони порожні?
У будинку в Перфлітіф мене зустрів старий пан, він же допоміг мені підняти ящики і поставити на віз. Чорт забирай, це був найздоровіший хлопець, якого я будь-коли бачив, але такий старий, з сивими вусами, і такий худий, що навіть тіні не відкидав.
Ці слова страшенно мене вразили.
— Уявіть, він підняв свій край ящика з такою легкістю, неначе це був фунт чаю, тоді як я, задихаючись, ледве підняв свій, адже я теж не курча.
— Як же ви увійшли до будинку на Пікаділлі? — запитав я.
— Там був він же. Він, мабуть, вийшов і прийшов туди раніше і сам відчинив мені двері та допоміг занести ящики до передпокою.
— Усі дев'ять? — запитав я.
— Так, на першому возі їх було п'ять, а на другому чотири. Це була страшенно важка праця, і я навіть не пам'ятаю, як дістався додому.
