Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— Не треба було з самого початку панькатися з дівчиськом і робити вигляд, наче ми в захваті від її шалених ідей.

Йому заперечив майстер компромісів Ксанф:

— Пряме протистояння приводить лише до відкритої ворожнечі.

— А чого ми домоглися тепер? — огризнувся Проктор.

Гурій злякався, що ініціатива вислизає з його рук, і поспішно сказав:

— Не потрібно сперечатися. Наша сила в єдності. Напівміри нам не допоможуть. Ми повинні бути рішучими. Дівчисько не безсмертне.

Почувши це, Прошка ледь не впустив килим. У нього в голові не вкладалася подібна підступність. В очі чарівники посміхалися, а за пазухою тримали камінь. Страх перед тим, що його виявлять, поступився місцем рішучості. Він був радий, що опинився тут і випадково підслухав таємну розмову. Він повинен перешкодити змовникам. Прошка з радістю відзначив, що Зосими немає серед тих, що зібралися. Виходить, володар доріг не бере участі у змові й можна попросити в нього допомоги. Це вселяло надію.

— Краще обійтися без крайнощів, — не надто впевнено вимовив Саватій.

— Крайнощі — це загибель острова, до якої нас веде дівчисько, — злобливо обірвав його Гурій.

— Її зупинить тільки смерть, — оголосив вирок Проктор.

— Давайте принесемо її в жертву великому Хроносу. Так ми вб'ємо двох зайців: і Хроноса задобримо, і дівчиська позбудемося, — запропонував Весигон.

— Згодний, — підтримав його Братир.

— Чому ні? — ухильно вимовив вірний собі Ксанф.

— Але як це зробити? Вона ж не піде на це з доброї волі,— зітхнув Саватій.

— Навряд чи вона зможе нам протистояти. Ти забув, що Жезл Влади в нас, — сказав Гурій.

Усі подивилися на Авдія. Протягом всієї зустрічі він зберігав мовчання.

— Я не можу обернути ціпок проти дівчинки. Вона сама віддала його мені,— понуро мовив Авдій.

— Правильно. І втративши жезл, втратила захист. Це головне. Якби ціпок залишився у неї, не впевнений, що нам би вдалося з нею впоратися, — посміхнувся Братир.

Слухаючи, як холоднокровно чарівники планують убивство, Прошка так стис кулаки, що кісточки пальців побіліли від напруги. Серце калаталося від обурення й безвиході. Як урятувати Марику, якщо проти неї згуртувалися сім великих магів? Думки Прошки метушилися в пошуках рішення, коли чарівники самі його підказали: потрібно повернути ціпок Мариці. Миттєва радість осяяння змінилася тугою безнадійності. Викрасти ціпок — однаково, що дістати місяць із неба. Авдій випускає його з рук тільки тоді, коли повертається у свої покої, але захисні чари навіть близько не підпустять до ціпка небажаного гостя.

Через діру в килимі Прошці було добре видно заповітний ціпок у руках Авдія. Може, спробувати забрати ціпок силоміць? Від настільки зухвалої думки у Прошки по спині пробіг холодок. Розум повторював, що це самогубство. Хіба здатна звичайна людина протистояти могутньому чарівникові, тим більше сімом? Але серце підбурювало: спробуй. І Прошка наважився.

Він штовхнув згорнутий килим прямо на чарівників, які стояли в колі. Від несподіваного удару Проктор, Весигон і Саватій упали на підлогу. Намагаючись встояти, Саватій потягнув за собою Гурія. Не розуміючи, що відбувається, Братир відсахнувся убік. Вираз обличчя Ксанфа змінився.

Прошка вискочив з укриття, одним стрибком опинився біля розгубленого Авдія, вирвав у нього з рук ціпок і зайцем кинувся до сходів.

Усе відбулося так стрімко, що маги не встигли отямитися від раптовості подій. У спритності вони дуже поступалися Прошці. Посилати заклинання на кручених сходах було безрозсудно. Відбиті від стін чари могли повернутися назад. Чарівники кинулися слідом, щоб наздогнати хлопчиська на вулиці. На мить біля дверей утворилася товкотнеча, а потім кроки переслідувачів загуркотіли сходами.

Розуміючи, що дорога кожна мить, Прошка сів на поруччя й заковзав униз. Він не пам'ятав, як вискочив із вежі, перетнув галявину, забіг у лабіринт і, як ошпарений, помчав між високих стін живоплоту.

Прошка стрілою мчав лабіринтом. Тільки коли самшитові зарості залишилися позаду, до нього раптом дійшло: він жодного разу ніде не повернув. Усі вигини, облудні повороти й тупики лабіринту кудись зникли. Він мимоволі обернувся. За ним височіли високі зелені стіни живоплоту. Вони немов ненадовго розступилися, щоб його пропустити, а потім знову зімкнулися.

Прошка оторопів. Невже в ньому прокинулись якісь невідомі здібності? Звідки йому було знати, що для того, хто несе ціпок влади, не існує перешкод.

Переслідувачі відстали, але це був усього-на-всього тимчасовий перепочинок. Чарівники могли наздогнати його будь-якої миті. Не варто покладатися на те, що диво трапиться вдруге. Прошка щодуху помчав далі. Головне — встигнути. Він повинен попередити Марику й передати їй жезл.

Коли маги вискочили з лабіринту, Прошки й слід простиг.

— Де він? — розгублено вигукнув Весигон.

— Швидше за все зачаївся в лабіринті. Він не міг пройти його швидше за нас, — припустив Братир.

У цей час із лабіринту показався захеканий Саватій. Його гладке тіло колихалося, як желе. Він по-риб'ячому ловив ротом повітря.

— Щоб я ще куди-небудь пішов без допомоги магії! Більше ні кроку. Мені потрібно сісти й віддихатися, — пробурчав він.

— Нікого не хвилює, що тобі потрібно. Ми втратили