Чорний альбатрос - Тамара Крюкова
Прошка зі шкіри пнувся, щоб хоч у чомусь випередити учня чарівника, але той у будь-якому змаганні виходив першим: і силою, і спритністю, і ерудицією. Прошка зовсім зневірився довести Мариці, що він теж чогось вартий, коли власна цікавість зробила йому непогану послугу.
Поки Прошка жив на острові, він здебільшого був сам по собі. Маги не звертали на нього уваги. Він пробував подружитися з Азаром, але той поводився з підкресленою прохолодою. Зрештою, Прошка залишив свої спроби зблизитися з магом-початківцем і захопився дослідженням палацових будівель на самоті.
Іноді йому вдавалося зробити дивні відкриття: то випадково виявити таємну кімнату, то секретний хід. Він не бував тільки у вежі, яка стояла окремо, в глибині палацового парку. Одного разу він вирішив заповнити цю прогалину.
Невідомо, чому вежу називали Вабливою. Вона не виділялася нічим примітним: ані архітектурою, ані висотою. Надщерблені цегляні стіни прикрашав лише дикий плющ, крізь який ледь проглядали вузькі прорізи вікон.
До вежі вів лабіринт із самшиту. Високі кущі були акуратно підстрижені. Прошка бадьоро покрокував по посипаній гравієм доріжці, тримаючи курс на вежу. Це було неважко. Шпиль вежі височів над зеленими стінами самшиту.
Прошка майже досяг мети, коли зайшов у глухий кут. Він повернув назад, пройшов, як йому здавалося, тією самою дорогою, але замість того, щоб вийти з лабіринту, знову вперся в самшитову стіну. Проблукавши ще трохи, бідолаха зрозумів, що заблудився остаточно. Він у розпачі кидався зеленими коридорами. Вежа добре проглядалася з будь-якого місця. Вона знущально стирчала над живими стінами лабіринту буквально за два кроки, вабила до себе, але не підпускала.
Прошка раптом зрозумів, що він остаточно заблукав і навіть приблизно не знає, у який бік іти. Він спробував зорієнтуватися по сонцю, але на острові Гроз світило було ненадійним орієнтиром. Прошка вирішив покластися на долю. Він повернувся до вежі спиною, рушив по зеленому коридору й, на свій подив, незабаром побачив вихід. Прошка кинувся до просвіту.
Перед ним височіла Ваблива вежа. Прошка остовпів. Він досі не міг звикнути до дивовиж чарівного острова. Якийсь час він витріщався на стародавню, повиту плющем будівлю, перш ніж зважився підійти ближче. Він не сподівався, що масивні дубові двері відчиняться, але вони виявилися не замкненими.
Прошка прослизнув усередину. Він думав знайти тут скарби, гідні довгих блукань лабіринтом, але на нього чекало розчарування. У приміщенні нічого не було, якщо не рахувати декількох широких лав, покритих майстерним різьбленням. Зважаючи на все, сюди давненько не приходили. У вежі панувало запустіння.
У далекому куті кімнати Прошка виявив непримітні двері. Вони майже зливалися з дерев'яними панелями стін. Хлопчик надавив дверну стулку рукою й увійшов у напівтемну комірку. Звідси починалися кручені сходи. Щаблі спіраллю йшли нагору. Світло проникало лише через вузькі бійниці, і сходи тонули в напівмороці. Павуки розвісили серпанок павутини на стінах і на поручнях. Сонце просівало через неї свої промені, і в цьому освітленні колодязь вежі здавався загадковим.
Заінтригований Прошка почав лізти нагору. Що вище він піднімався, то вужчими ставали сходи. Нарешті він уперся в низькі двері. Дверні петлі натужно заскрипіли, неначе скаржилися на те, що їх потривожили, і дверцята відчинилися. За ними стояла непроглядна темрява, але Прошка, вирушаючи блукати по замку, завжди прихоплював із собою свічку. Похваливши себе за передбачливість, хлопчик промовив заклинання й запалив ґнотик. Це було майже все, чого він навчився в чарівників.
Не надто простора кімната виглядала, як склад непотрібних речей. У куті стояв згорнутий у рулон килим. Поруч тьмяно відсвічувало мутне дзеркало. За скляними дверцятами масивної шафи виднілася ціла колекція баночок і флаконів різних розмірів і форм. Усі вони були підписані. Придивившись, Прошка побачив, що багато які з них наповнені якимись рідинами. Він дістав найближчий флакон і прочитав напис на етикетці: для відрощування хвоста.
Прошка глумливо фиркнув. Кому спаде на думку відрощувати хвіст? Хіба що ящірці.
В інших склянках була мазь для розтирання мозолів на вухах, краплі для подовження черв'яків й інший нікому не потрібний дріб'язок.
Посміявшись над цінністю подібного зілля, Прошка оглянув розставлений на полиці посуд: кілька чашок, пара глиняних мисок і мідний глечик із вм'ятиною на боці. Поруч на блюдці лежало яблуко. Подивувавшись, що воно не згнило, Прошка взяв спілий плід у руки і відразу зрозумів, у чому підступ. Яблуко було зроблено з воску, але так майстерно, що від справжнього не відрізнити.
Поклавши яблуко на місце, Прошка відкинув кришку кованої скрині. Там зберігалося якесь ганчір'я. Прошка приладнав свічу й витяг із коробки старомодну мантію, яку носили за царя Гороха. Міль так ретельно проточила сукно, що цим дрантям погидував би навіть жебрак. Остаточно зневірившись у тому, що він знайде тут щось варте, Прошка заради сміху накинув мантію на плечі й остовпів.
Мантія зникла, а разом із нею й він сам. У повітрі висіли клаптики сюртука, які проглядали крізь проїдені міллю дірки. Прошка поспішно зірвав із себе накидку й ненавмисно змахнув з полиці мідний глечик. Той із гуркотом і стукотом ударився об кам'яну підлогу й покотився за скриню.
Прошка поліз за глечиком і не помітив, як вогонь свічі лизнув краєчок кинутої мантії, а потім жадібно заходився трапезувати. Коли Прошка озирнувся, хвіст мантії горів, мов смолоскип. Переляканий хлопчик кинувся затоптувати вогонь. Спочатку язики полум'я впиралися, норовлячи вислизнути з-під ніг, але незабаром знітилися і згасли. Прошка відсапався. На щастя, вогонь не встиг перекинутися на інші речі й великих
