Чорний альбатрос - Тамара Крюкова
Усупереч тому, що на вулиці була ніч, у вікна лився потік сонячних променів. При денному освітленні кімната виглядала особливо запустілою, а зібрані тут речі здавалися курним, горищним мотлохом. Нікому б і на думку не спало, що вони чарівні.
Прошка відшукав поглядом пом'ятий мідний глечик. Він валявся на підлозі. Минулого разу Прошка так швидко втік, що навіть не встиг поставити його на місце. Хлопчик підняв глечик і потер мідний бік.
Із горлечка вилетів димок, а потім висунувся знайомий джин і невдоволено пробуркотів:
— З'явився. Утік, не відпустив, не попрощався. От і думай-гадай, чи то в глечик повертатися, чи то вказівок чекати.
— Вибач, я злякався, що вже пізно, — чесно зізнався Прошка.
— Добре вже, — полагіднішав джин, виліз до Прошки на долоню й без особливої запопадливості вклонився: — Слухаю й підкоряюся.
— Допоможи мені знайти тут щось варте уваги, — попросив Прошка.
— Навіщо шукати? Усе найвартісніше перед тобою, — виструнчився джин.
— Ти — це й так зрозуміло, але цього мало.
— Мало?! Ти знову натякаєш на мій зріст? Дарма думаєш, що якийсь джин-здоровило послужить тобі краще, — образився ібн Дурик.
— Ні на що я не натякаю. Будь ти хоч кишеньковим джином, аби тільки бажання виконував, — сказав Прошка.
— Можеш на мене покластися, — запевнив його джин.
— Скажи, тут є ще щось на кшталт мантії-невидимки? — запитав Прошка.
— Ні. А навіщо тобі? Хочеш сховатися від тих, хто сюди йде? — поцікавився джин.
— Що? Сюди йдуть? — злякався Прошка.
Джин прислухався й упевнено заявив:
— Ну так. Якщо мені не зраджує слух, шестеро, ні, семеро осіб піднімаються сходами. А слуху джина ти можеш довіряти.
Прошці здалося, що серце в нього обірвалося і пішло в п'яти. Він злякано заметушився по кімнаті в пошуках укриття. У скрині — повно мотлоху, і до того ж можна задихнутися. У шафу не втиснутися. Якби ж мантія-невидимка не згоріла! Залишалася надія тільки на джина, що незворушно сидів на кришці скрині, спостерігаючи, як його володар у паніці метушиться по кімнаті.
— Що ти сидиш, як бовдур? Ти можеш мене десь сховати? — заблагав Прошка.
— Немає нічого простішого. Стань за килим-літак, — порадив ібн Дурик і вказав на згорнутий у рулон килим у кутку.
— Це килим-літак? — радісно запитав Прошка. — Що ж ти відразу не сказав! На ньому ж можна втекти через вікно.
— Не раджу. Він зовсім старий. Дірявий, як решето. Вище, ніж на півметра над землею не піднімається. А з вежі просто впаде. Кісток не збереш.
Тепер уже й Прошка чув на сходах кроки. Часу залишалося обмаль. Він відвернув край килима й пірнув за нього. Було тісно. У ніс ударив стійкий запах пилу. Прошка ледь втримався, щоб не чхнути. Зате притулок мав і позитивні риси. Прямо на рівні очей у килимі була дірка. Прошка глянув через неї і з жахом помітив, що похапцем упустив мішок. Він вискочив з-за килима, схопив мішок і кинувся назад в укриття, та не так сталося, як гадалося. Скручений килим похилився і почав повільно падати.
Переляканий Прошка поставив його на місце. Він ледь встиг сховатися, як у кімнату один за одним увійшли маги-правителі. Прошка похолов. Серце колотилося наче скажене. Він лаяв себе за те, що загордував, ніби може обхитрити чарівників. Добре, хоч вони не заскочили його з мішком, повним добра. Утім, вони, напевно, про все здогадаються. Може, вони з самого початку його вистежили. Прошка подумки малював найпохмуріші картини, коли почув голос Гурія:
— Усі зібралися. Можна починати.
У відповідь Саватій невдоволено пробурчав:
— Що за примха збирати нас у цій дірі? Мало того, що довелося теребенитися сходами, тут навіть ніде присісти.
— Зараз потрібно думати не про зручності, а про добробут острова, — заперечив Весигон.
Прошка прислухався. Виходить, маги прийшли сюди не за тим, щоб піймати його на місці злочину? А навіщо? Чому вони зібралися не в Залі Рад, як зазвичай?
Намагаючись не виявити своєї присутності, Прошка обережно припав оком до діри. У вежі зібралися всі чарівники, крім володаря доріг Зосима. Гурій поводився так, наче він тут головний. Маг обвів усіх поглядом і сказав:
— Ми повинні вирішити, чи хочемо змін.
— Навіщо ставити питання, якщо знаєш відповідь? — посміхнувся Ксанф.
— Ми тут зібралися не для порожньої балаканини, — буркнув Братир.
— Які твої пропозиції? — запитав Проктор, дивлячись Гурію прямо в очі.
— Спочатку я хочу послухати вас, — сказав Гурій і повернувся до Весигона, який стояв поруч.
— Я, як усі,— зніяковів той.
— Може, стерти дівчинці пам'ять? — не надто впевнено запропонував Саватій.
— Ти забуваєш, що ми маємо справу не з простою смертною, а з Обраною, — нагадав Весигон.
Прошка прислухався якнайпильніше. Мова йшла про Марику. Це її називали Обраною. Але чому вони хочуть стерти її пам'ять? Що вони задумали? Що далі,
