Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— Це ти, ти все зруйнував, коли притяг її на острів, — звинуватив Зосиму Саватій.

Товсті щоки гладкого мага тряслися від страху й обурення.

— Не думай, що врятуєшся. Ти зникнеш разом із нами, — злобливо вигукнув Гурій.

Ксанф витріщився на Марику й зухвало мовив:

— Вибір за тобою. Якщо ти не віддаси нам жезл, твій заступник, як і ми, порине в небуття.

— Тобі не залишитися чистенькою, — прошипів Весигон.

Мариці було огидно бачити вишкірені, злісні обличчя. Вона пам'ятала їх зовсім іншими. Могутні чарівники здавалися їй більш жалюгідними ніж вона вважала. Їхнє існування було пародією на життя, і все-таки вони так чіплялися за нього і ладні були піти на все.

Дівчинка по черзі обвела всіх чарівників поглядом, заглядаючи їм прямо в очі. Жоден з великих не витримав цього безмовного двобою.

— Хіба безсмертя тіла для вас дорожче за душу? — нарешті запитала Марика.

— Не тобі нам дорікати. Чи ти готова пожертвувати собою заради нашого порятунку? — уїдливо мовив Ксанф.

— Легко тобі говорити гарні слова та вдавати з себе маленьку дівчинку, маючи Жезл Влади, — жовчно підхопив Проктор.

Марика мить мовчала, а потім щосили жбурнула ціпок до ніг магів.

— Забирайте своє безсмертя!

Прошка з прикрістю зойкнув. Тепер вони втратили надійний захист. Невже Марика не зрозуміла, що маги її не пощадять?

Обличчя Зосими спотворила скорбота. Він так хотів урятувати це маля! Правильно кажуть: не можна зупинити видющого, який іде до прірви. Вона сама вибрала згубний шлях.

Азар мимоволі рвонувся вперед. У його очах запалав жадібний вогник. Жезл ударився об підлогу.

Раптово за вікнами стало світло, як удень. Небо осяяли відразу кілька блискавок. Острів здригнувся від оглушливого удару грому. Заюшив дощ.

Цілі потоки води падали на дахи палаців і вежі. Величні будівлі раптом стали осідати й обсипатися, наче були зроблені з піску. Їхні обриси розмивалися, немов дощ стирав їх із лиця землі. Колони, що підтримують купол Зали Рад, танули, та й сам купол зник. Тепер чарівники стояли під зливою.

Гроза посилювалася. Спалахи опромінювали небо один за одним. Грім гуркотів безперервно, і його звуки були схожі на нестримний, божевільний регіт. Чарівники збилися докупи й розгублено стояли серед бурхливої стихії, не в змозі нічого змінити. Важко сказати, як довго вирував ураган, але нарешті буря вщухла. Злива припинилася так само зненацька, як і почалася.

Усе навколо змінилося. Величний палац, парк, скелі й навіть океан зникли. Навколо до самого обрію простягалася мертва пустеля.

Після грози тиша була абсолютною й непроникною. Раптом її порушив дивний голос. Він звучав звідусіль і був схожий на віддалені гуркоти грому, які складалися у слова:

— Я з'явився забрати те, що мені належить.

Першим до тями прийшов Гурій. Він упав долілиць і принижено залепетав:

— О, великий володарю! Ми берегли острів відповідно до договору, але серед нас з'явився відступник. Це він! Він у всьому винний! І дівчисько. Забери їх, і, клянуся, подібне не повториться!

— Дівчисько… Та, що відмовилася від безсмертя? Необачно. Моєю прихильністю не можна зневажати…

— О, так! Її зухвалість не знає меж. Покарай її,— затрусив кулаком Гурій, і маги, згоджуючись, закивали, наче глиняні болванчики.

— Не тобі тут наказувати. Нехай вона сама говорить за себе, — прогуркотів невидимий співрозмовник.

— Хто ти? — запитала Марика, не в змозі придушити тремтіння в голосі.

Вона зустрічала багатьох незвичайних і навіть страшних істот, які живуть за межами людського світу, але завжди бачила, з ким має справу. Зараз же їй довелося зіштовхнутися із чимось непізнаним і невидимим, але водночас настільки могутнім, що, здавалося, саме повітря пронизане його міццю.

— Я Хронос… — почулося у відповідь.

— Бог часу?!

— Мені не потрібні боги. Я сам — час! — гнівно вимовив Хронос. — Немає сили, здатної мені протистояти! Я пожираю царства! Я перетворюю на порох гори! Я висушую моря! Тобі я подарував безсмертя, але ти наважилася знехтувати моїм даром.

— Дар? — вигукнула дівчинка, раптово відчувши приплив сміливості.— Задарма нічого не дається.

Дивна річ, але тепер, коли вона довідалася ім'я того, з ким мимоволі вступила в протиборство, вона раптом зрозуміла, що не боїться. Всеперемагаючий Хронос не був ані ворогом, ані другом. Він забирав відпущений людині час, але він же й дарував його. Марика труснула головою, відкинувши неслухняне волосся назад, і кивнула у бік чарівників.

— Їм ти теж дав безсмертя. А тепер вони стоять перед тобою, підібгавши хвіст, як шкідливі щенята. Заради твого подаяння вони готові піти на будь-яку поступку перед совістю. Я не хочу, щоб подібне сталося зі мною. Навіщо тягати вічне тіло, якщо в ньому немає душі?

— Ти звинувачуєш мене? — у гуркотливому голосі Хроноса почувся чи то подив, чи то глузування.

— Ні. Як я можу тебе звинувачувати? Адже ти дав мені для життя певний строк. Я вдячна тобі за всі роки, місяці, тижні й дні, що прожила. А те, що часу в мене виявилося так мало… Твоя правда, я сама винна.

Марика опустила голову, щоб ніхто не помітив сліз, що виступили мимоволі. Їй було шкода розлучатися з