Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

У чашці негайно запінилася темна рідина, від якої йшов ситний хлібний дух. У Прошки аж слинка потекла. Але варто було йому піднести чашку до губ, як вона спорожніла.

— Ой, а де ж квас? — Прошка заклопотано перехилив чашку догори денцем і потрусив, неначе сподівався, що звідти виллється хоча б кілька крапель.

— Якщо чашка наповнюється напоєм, це ще не означає, що вона дає напитися, — сказав джин.

— Але ж у цьому немає сенсу.

— Я ж тобі казав: тут зібрані найнепотрібніші речі в світі. Окрім мене.

Поки Прошка розмовляв із джином, свіча догоріла. Ґнотик затремтів і згас, але темніше від цього не стало. Прошка з подивом побачив вікно, якого досі не помічав. Зовні лилося світло.

— Звідки узялося вікно? — зачудувався Прошка.

— Воно тут завжди було. Тільки вдень його не видно. А зараз на вулиці темніє, от воно й посвітліло, — пояснив ібн Дурик.

— Чому ж воно посвітліло, якщо зовні темніє? — не зрозумів Прошка.

— Дурне питання. Удень і без того видно, а от уночі потрібне світло.

— Уночі? — перепитав Прошка.

У нього по спині пробіг холодок. Невже він пробув тут так довго? Прошка вискочив на сходи й завмер. У вузьких бійницях догоряв захід сонця. У сутінках щаблі майже не проглядалися. Потрібно було квапитися.

Прошку так і підбивало повернутися й прихопити з собою джина, але глечик був надто великий, щоб сховати його під сюртуком. Із кожною секундою ставало дедалі темніше. Варто було поквапитися. Блукати в лабіринті в суцільній темряві — не найбільш захопливе заняття, навіть якщо є дороговказний клубок.

Прошка кинувся вниз крученими сходами. Він вирішив зберегти сьогоднішню пригоду в таємниці. Завчасно він не хотів говорити про свою знахідку навіть Мариці, щоб потім було чим її здивувати.

Відтоді, як Прошка виявив кімнату курйозів, його так і підбивало подивитися, які ще чудеса там зберігаються. Він ледве не прохопився про свою знахідку Мариці, але вчасно прикусив язик. Великої заслуги в тому, що він знайшов склад магічних дрібниць, не було. Потрібно було придумати, як з їхньою допомогою привернути увагу дівчинки.

Прошка вирішив почати чергову вилазку вночі. По-перше, щоб зберегти її в таємниці.

А по-друге, з настанням темряви в кімнаті курйозів стає світло, як удень, і свіча не знадобиться.

Цього разу Прошка не збирався повертатися з Вабливої вежі без нічого. Він заздалегідь запасся мішком. Не можна випускати вдачу, коли вона сама йде до твоїх рук. Прошка не вважав це злодійством. Чарівників колекція рідкісних речей явно не цікавила, виходить, по суті, вона була нічия.

Напередодні вилазки Прошка був як на голках.

Він не міг дочекатися, доки всі заснуть. Нарешті вогні у вікнах згасли. Палац поринув у сон. Трохи зачекавши, Прошка вислизнув на вулицю.

Блідий лик нічного світила схилився так низько, що здавалося, цікавий місяць заглядає у вікна. У сріблистому світлі білосніжні стіни палацу блищали перламутром. Здавалося, вони виливають сяйво. Було видно — хоч голки збирай. Палацові будівлі й вежі поєднували в собі різні стилі, неначе архітектори, що будували палац, ніяк не могли дійти згоди. І водночас весь ансамбль був на диво гармонійним і цілісним.

Прошка не належав до поціновувачів краси. Його набагато більше турбувало, як проскочити повз цю сяючу пишноту й залишитися непоміченим. Особливо побоюватися не доводилося. Уночі острів неначе вимирав. Чарівники розходилися по будинках і не висували носа до ранку. І все-таки в такій справі обережність не завадить. Чи мало там опівнічників, які можуть побачити його з вікна? Випадкового свідка могло зацікавити, куди він прямує посеред ночі. Прошка крався, минаючи освітлені місця. Тільки відійшовши від палацу на пристойну відстань, він відсапався й покрокував вільніше.

У парку було зовсім не так світло, як біля палацу. Місяць висвітлював доріжки, але під деревами лежали густі чорні тіні. Повітря було сповнене ароматами нічних фіалок і запашного тютюну, наче квіти хотіли взяти реванш за те, що в темряві їхньої краси не видно.

Прошці так кортіло потрапити в кімнату курйозів, що він мало не біг. І все-таки дорога до лабіринту здалася довгою.

У темряві листочки самшиту було не розрізнити. Високі, рівно підстрижені кущі здавалися монолітними стінами. Над ними в нічному небі вимальовувався силует Вабливої вежі.

Прошка дістав зелений клубок, поклав його на землю й не без побоювання взявся за кінчик нитки. Він сподівався, що нитка виявиться міцнішою, ніж у червоному. Минулого разу він змучився. Йому довелося раз у раз зупинятися, зв'язувати обірвані кінці, й додому він потрапив тільки перед ранком.

Зелений клубок виявився моторним і майже не пошкодженим. Незабаром Прошка стояв біля Вабливої вежі. Уночі вона мала досить похмурий вигляд. Плющ укривав її наче кошлата, чорна шкіра. Коли Прошка узявся за кільце кованих залізом дверей, у душі в нього ворухнулася тривога. Усі райдужні плани й очікування, якими він жив останнім часом, помарніли. Його охопили сумніви. Інтуїція говорила, що йти у вежу небезпечно, але, з іншого боку, Прошка розумів, що коли піде без нічого, завтра буде про це жалкувати.

Опанувавши себе, Прошка відкрив двері та зробив крок у вежу. У суцільній темряві кручені сходи важко було розгледіти. Прошка хотів запалити свічу, але