Крадій часу - Террі Пратчетт
Леді Л女жон зітхнула.
— І так воно з усім, — зронила вона. — Навіть із одягом. Замінник шкіри для зберігання тілесного тепла? Це ж просто. І легко сказати. Але з’ясовується, що є море всіляких правил і винятків, які неможливо збагнути.
Сюзен озирнула Брод-Вей. Він був заповнений мовчазними перехожими, але жодного аудитора ніде не було видно.
— Ми ще нарвемося на них, — вимовила вона вголос.
— Так. Їх будуть, щонайменше, сотні, — сказала леді Л女жон.
— Чому?
— Бо нам завжди було цікаво знати, що таке життя.
— Тоді ходімо на Зефірну вулицю, — порадила Сюзен.
— А що там такого для нас?
— «Вайнріх і Беттхер».
— Хто це такі?
— Гадаю, що засновники — герр Вайнріх і фрау Беттхер — померли дуже давно. Але їхня крамничка й досі процвітає, — пояснила Сюзен, перетинаючи вулицю. — Нам потрібні боєприпаси.
Леді Л女жон наздогнала її.
— О. То вони виробляють шоколад? — запитала вона.
— А ведмідь какає в лісі? — саркастично зронила Сюзен і відразу зрозуміла, що припустилася помилки.[16]
Але було вже пізно. Леді Л女жон на мить замислилася.
— Так, — відповіла вона зрештою. — Так, я думаю, що більшість різновидів випорожнюється саме таким чином, принаймні в зонах із помірним кліматом, але дехто з них…
— Я мала на увазі, що так, вони виробляють шоколад, — не дала їй договорити Сюзен.
Марнота, марнославство, думав Лу-Тзе, поки молочний візок торохкотів мовчазним містом. Ронні мав у собі щось від божества, а люди такого типу не люблять ховатися. Не по-справжньому. Їм подобається залишати маленькі натяки, якусь смарагдову скрижаль, якийсь код у гробниці серед пустелі, якийсь знак, що повідомляє уважному дослідникові: Я тут був, і був я великим.
Чого боялися первісні люди? Ночі, мабуть. Холоду. Ведмедів. Зими. Зірок. Безмежного неба. Павуків. Змій. Одне одного. Люди боялися безлічі речей.
Він дістав із наплічника пошарпаний примірник «Шляху» й розгорнув його навмання.
97-й коан: «Чого бажаєте собі, те й мишам робіть». Гм-м. Це не допомагає. Крім того, він інколи не був певний, чи правильно записав цей коан, хоч він завжди спрацьовував. Він завжди залишав цих польових ссавців у спокої, і вони відповідали йому тим самим.
Він зробив ще одну спробу.
124-й коан: «Дивовижно, що можна побачити, якщо розплющити очі».
— Що то за книжка, ченцю? — поцікавився Ронні.
— Ой, та… нічого особливого, — буркнув Лу-Тзе і роззирнувся.
Візок проминав похоронний заклад. Власник явно вклав чималі гроші у величезну вітрину з листового скла, хоч підприємці, які надають ритуальні послуги, зазвичай не мають особливого привабливого товару, щоб виставляти його напоказ, і задовольняються переважно темними скорботними шторами й, можливо, якоюсь вишуканою урною для праху.
І іменем П’ятого вершника.
— Ха! — неголосно зронив Лу-Тзе.
— Щось кумедного, ченцю?
— Це ж очевидно, якщо так подумати, — сказав Лу-Тзе радше самому собі, а не Ронні. А тоді повернувся на сидінні і простягнув руку.
— Приємно познайомитися, — мовив він. — Спробую вгадати ваше ім’я.
І назвав його.
Сюзен висловилася на диво неточно. Назвати Вайнріха і Беттхер «виробниками шоколаду» було тим самим, що назвати Леонарда-з-Квірма «непоганим малярем, який також практикував інші речі» або Смерть «тим, кого б ви не хотіли зустрічати щодня». Усе нібито було правильно, але бракувало цілісної картини.
По-перше, вони не виробляли, а творили. А це велика різниця.[17] І хоча їхня делікатесна крамничка торгувала результатами їхньої творчості, вони ніколи не рекламували ці результати примітивною демонстрацією їх напоказ у вітринах. Бо це свідчило б про… скажімо так, надмірну зажерливість. Зазвичай у вітринах «В + Б» можна було побачити шовкові й оксамитові драпірування, поміж яких на підставці було виставлено хіба що якийсь один сорт їхнього неймовірного праліне або не більше трьох славетних заморожених карамельок. І там не було цінника. Якби ви запитали, скільки коштують шоколадні цукерки «В + Б», ви б з’ясували, що вони вам не по кишені. А якби ви скуштували бодай одну цукерочку, знаючи, що вона вам не по кишені, ви б почали заощаджувати, красти, грабувати і продавати старших членів вашої родини заради того, щоб бодай ще разочок відчути в роті той смак, у який закохався до безтями ваш язик, і який перетворив вашу душу у збиті вершки.
На бруківці перед крамничкою було влаштовано прихований водостік для відведення зайвої слини людей, що розглядали вітрину.
Вайнріх і Беттхер були, очевидно, іноземцями, і, відповідно, анк-морпорська Гільдія кондитерів була впевнена, що вони не розуміють особливостей місцевих смакових рецепторів.
Мешканцями Анк-Морпорка, переконувала Гільдія, були прості й сердечні люди, які не сприймали шоколад, начинений тертим какао, і явно відрізнялися від розніжених і претензійних чужинців, які до всього додавали вершки. Місцевий люд віддавав перевагу шоколаду, зробленому здебільшого з молока, цукру, смальцю, ратиць, губ, усіляких виділень, щурячих какульок, тиньку, мух, сала, деревини, волосся, ворсу, павуків і розтертого в порошок лушпиння какао. Це означало, що згідно із харчовими стандартами центральних виробників шоколаду в Бороґравії та Квірмі, анк-морпоркський шоколад формально підпадав під категорію «сирів» і тільки завдяки іншому кольору уникнув того, щоб його визначили «розчином для кахлів».
Сюзен дозволяла собі ласувати щомісяця однією з найдешевших їхніх коробок. І вона легко могла зупинитися, якби забажала, скуштувавши тільки частину солодощів.
— Тобі не обов’язково заходити, — сказала вона, відчиняючи двері до крамнички. Біля прилавка скупчилися застиглі покупці.
— Прошу називати мене Мірією.
— Не думаю, що я…
— Будь ласка? — мало не благаючи, попросила леді Л女жон. — Ім’я важливе.
Зненацька, попри все, Сюзен відчула на мить симпатію до цієї істоти.
— Ой, дуже добре. Міріє, ти можеш не заходити.
— Я витримаю.
— Але я думала, що шоколад є страшенною спокусою? — зауважила Сюзен, намагаючись не піддаватись емоціям.
— Це так.
Вони подивилися на полички за прилавком.
— Міріа… Міріа, — повторила Сюзен, висловлюючи вголос лише деякі свої думки. — З ефебійського слова міріос, тобто «незліченний». А Л女жон… це ж примітивний каламбур від слова «леґіон»… О, боги.
— Ми думали, що ім’я має чітко визначати того, кому належить, — сказала її світлість. — А з числами якось безпечніше. Вибач.
— Отже, це їхній звичний асортимент, — недбало змахнула рукою Сюзен, ігноруючи те, що було виставлене напоказ. — Спробуємо зайти далі… З тобою все гаразд?
— Нормально, нормально… — пробурмотіла, похитуючись, леді Л女жон.
— Ти ж не почнеш тут обжиратися, ні?
— Ми… я… знаю, що таке сила волі. Шоколаду прагне тіло, але не розум. Принаймні я в цьому себе переконую. І так має бути насправді! Розум повинен панувати над тілом! Інакше, навіщо він узагалі?
— Я часто про це думала, — сказала Сюзен, прочиняючи наступні двері. — Ага. Чаклунська печера…
— Чаклунська? Вони тут практикують магію?
— Щось таке.
Леді Л女жон притулилася до одвірка, щоб не впасти, коли побачила столи.
— Ох, — вимовила вона. — Е-е… тут є… цукор, молоко, масло, вершки, ваніль, фундук, мигдаль, волоські горіхи, родзинки, апельсинова цедра, різні лікери, цитрусовий пектин, полуниці, малина, есенція фіалок, ягоди, ананаси, фісташки, помаранчі, лайм, цитрина, кава, какао…
— Нічого страшного, так? — зронила Сюзен, озираючи майстерню в пошуках корисної