Крадій часу - Террі Пратчетт

І це була брехня. Але він ще не був готовий дізнатися правду. Судячи з виразу його обличчя, він навіть до цієї брехні не був готовий.

— Близнюки, — сказала пані Оґґ. Вона взяла склянку з бренді, подивилася на неї, а тоді відставила назад. — Він був не один. Це були близнюки. Двоє хлопчиків. Але… 

Вона пронизала Сюзен пекучим, наче газовий різак, поглядом. — Ти, мабуть, думаєш, що з неї взяти, зі старої дурної повитухи, — мовила вона. — Думаєш, що вона може знати? 

Сюзен відплатила їй люб’язністю, не збрехавши. 

— Почасти я так і подумала, — зізналася вона. 

— Гарна відповідь! Почасти ми завжди думаємо різні речі, — погодилася пані Оґґ. — Якась частина мене думає, хто така ця зарозуміла панянка, що розмовляє зі мною, як із п’ятирічною дитиною? Але більша частина думає, що в неї є купа власних турбот, і що вона бачила чимало речей, яких не повинна була б бачити людина. Май на увазі, що частина мене каже, що й я таке бачила. Здатність бачити речі, яких не повинна була б бачити людина, і робить нас людьми. Отже, панянко… якщо ти здатна відчувати, частина тебе думає, що ось переді мною відьма, яка багато разів бачила мого дідуся, коли вона сиділа біля ліжка хворого, що раптом ставало смертним ложем, і якщо вона готова плюнути йому в очі, коли прийде час, вона, мабуть, зможе серйозно потривожити мене зараз, якщо цього забажає. Второпала? У кожного своя роль, — додала вона, зненацька підморгнувши Сюзен, — як сказав Верховний жрець акторці. 

— Я з вами погоджуюся, — озвалася Сюзен. — Цілком і повністю.

— Гаразд, — зронила пані Оґґ. — Отже… близнюки… ну, це в неї було вперше, а людська подоба була не зовсім для неї звична, тобто, їй було нелегко робити природні речі, коли вона сама не була цілком природною, і… близнюки — не зовсім відповідне слово… 

— Брат, — повторив Лобсанґ. — Годинникар?

— Так, — підтвердила Сюзен.

— Але я був знайдою!

— Він теж.

— Я хочу побачити його зараз!

— На мій погляд, це не найкраща думка, — зронила Сюзен.

— Мене не цікавить ваш погляд, красно дякую, — Лобсанґ повернувся до леді Л女жон. — Там у коридорі?

— Так. Але він спить. Я думаю, що годинник скаламутив йому розум, а крім того, він зазнав ушкоджень під час бійки. Він каже крізь сон різні речі.

— Що саме?

— Останніми словами, які я почула від нього перед тим, як знайшла вас, було «Ми зовсім близько. Нам підійде будь-який перехід», — відповіла її світлість, — вона обвела їх поглядом. — Я щось не те сказала?

Сюзен затулила рукою очі. Нічого собі…

— Це ж я сказав, — вимовив Лобсанґ. — Якраз, коли ми піднялися сходами, — він люто зиркнув на Сюзен. — Близнюки, так? Я чув про такі речі! Те, що думає один, думає й інший?

Сюзен зітхнула. Інколи, подумала вона, я справді така боягузка.

— Ага, щось такого, — відповіла вона.

— Тоді я хочу його побачити, навіть якщо він мене не зможе бачити!

Чорт, подумала Сюзен і поспішила вслід за Лобсанґом, який рішуче попрямував коридором. Аудиторка зі стурбованим виглядом рушила вслід за ними.

Джеремі лежав на ліжку, хоч воно й не було м’якшим за все інше в позачасовому світі. Лобсанґ зупинився, дивлячись на нього.

— Він схожий… на мене, — вимовив він.

— О, так, — підтвердила Сюзен.

— Худіший, можливо.

— Так, мабуть.

— Інакші… зморшки на обличчі.

— Ви прожили інакше життя, — сказала Сюзен.

— Звідки ви дізналися про нього і про мене?

— Мій дідусь, е-е, цікавиться такими речами. А дещо я з’ясувала сама, — пояснила вона.

— Чому хтось мав би зацікавитися нами? Ми не є якісь особливі.

— Це буде доволі важко пояснити, — Сюзен озирнулася на леді Л女жон. — Наскільки нам тут безпечно?

— Знаки їх збаламутять, — відповіла її світлість. — Вони триматимуться подалі від них. Я… так би мовити… подбала про тих, хто переслідував вас.

— Тоді я раджу тобі присісти, містере Лобсанже, — сказала Сюзен. — Це може допомогти, якщо я розповім про себе.

— Що саме?

— Моїм дідусем є Смерть.

— Дивно таке почути. Смерть — це просто завершення життя. Це не якась… особа…

— СЛУХАЙ МЕНЕ УВАЖНО, КОЛИ Я РОЗМОВЛЯЮ З ТОБОЮ…

Кімнату обвіяло поривом вітру, і змінилося освітлення. На обличчі Сюзен з’явилися тіні. Легеньке синє сяйво окреслило контури її тіла.

Лобсанґ ковтнув повітря.

Сяйво потроху згасло.

Зникли тіні.

— Існує процес, який називається смертю, і є особа, яка називається Смертю, — пояснила Сюзен. — Так воно є. І я є внучка Смерті. Я не зашвидко це все пояснюю?

— Е-е, ні, хоч досі ви були цілком подібною на людину, — вимовив Лобсанґ.

— Мої батьки були людьми. Генетика буває різною, — Сюзен помовчала. — Ти також подібний на людину. Тут дуже модно бути людиноподібним. Ти був би здивований, наскільки це популярно в цих краях.

— Але я є людиною.

Сюзен відповіла ледь помітною посмішкою, яка могла б видатися дещо нервовою, якби не належала настільки впевненій у собі жінці.

— Так, — сказала вона. — Але й також ні.

— Ні?

— Ось візьмімо Війну, — почала переводити розмову на іншу тему Сюзен. — Кремезний чолов’яга, веселий і усміхнений, любить смачненько перднути, коли попоїсть. Нормальна людина, не гірша, як то кажуть, за свого сусіда. Але цим сусідом є Смерть. Також людиноподібний. А все тому, що люди вигадали ідею про… про… про ідеї, і вони мислять у людських формах…

— Чи не могли б ми повернутися до того, що ви сказали «але й також ні»?

— Твоя мати Час.

— Ніхто не знає, хто моя мати!

— Я могла б завести тебе до повитухи, — сказала Сюзен. — Твій батько знайшов найкращу. Вона приймала тебе. Твоєю матір’ю була Час.

Лобсанґ сидів, роззявивши рота.

— Мені було легше, — провадила Сюзен. — Коли я була ще зовсім маленькою, батьки дозволяли мені відвідувати дідуся. Я тоді думала, що всі дідусі носять довгі чорні мантії і їздять верхи на блідих конях. Але згодом батьки вирішили, що це, мабуть, не найкраще середовище для дитини. Їх турбувало те, якою я виросту! — вона невесело всміхнулася. — У мене, знаєш, була дуже дивна освіта. Спочатку математика, логіка й таке інше. А тоді, коли я була трошки молодшою за тебе, в моїй кімнаті з’явився щур, і раптом усе, чого я досі навчилася, виявилося помилковим.

— Але я людина! Я роблю все, як люди! Я знав би, якби…

— Ти мусив жити у цьому світі. Бо інакше, як би ти навчився бути людиною? — сказала якомога лагідніше Сюзен.

— А мій брат? Що тоді скажете про нього?

Ось і воно, подумала Сюзен.

— Він тобі не брат, — сказала вона. — Я трохи збрехала тобі. Вибач.

— Але ж ви казали…

— Я мусила підготувати тебе до цього, — пояснила Сюзен. — Це одна з тих речей, які треба з’ясовувати потроху, не відразу. Він тобі не брат. Він — це ти.

— А хто ж тоді я?

Сюзен зітхнула.

— Ти. Ви обидвоє… ти.

— І ось була я, і була вона, — сказала пані Оґґ, — і народилася дитина,