Крадій часу - Террі Пратчетт
Вони знали, що все те, що вони нарекли реальністю, уся та павутина правил, завдяки якій тривало життя, було лише піною на гребні припливу. Вони боялися старого Каоса. Але тепер…
Він розплющив очі й подивився на свої почорнілі, задимлені руки.
А тоді звернувся до світу загалом і запитав:
— Хто ж я тепер?
Лу-Тзе почув, як його голос долинув з порожнечі:
— …чуюся…
— Ні, вас знову накрутили, — сказала молода жінка, що стояла навпроти нього. Вона відступила на крок, критично його оглядаючи. Вперше за вісімсот років Лу-Тзе відчув, ніби його впіймали на гарячому. Таким був її погляд — допитливий, проникливий, він нібито нишпорив у нього в голові.
— Отже, ви є Лу-Тзе, — сказала Сюзен. — А я Сюзен Стогелітська. Немає часу для роз’яснень. Вас не було… ну, не так уже й довго. Нам треба доправити Лобсанґа до скляного годинника. Чи вам можна довіритися? Бо Лобсанґ вважає вас трохи шахраюватим.
— Лише трохи? Це мене дивує, — Лу-Тзе роззирнувся довкола. — А що тут сталося?
Вулиця була порожня, якщо не рахувати застиглих людських статуй. Але земля була всіяна клаптиками сріблистого паперу і кольорових обгорток, а стіна за його спиною була захляпана чимось дуже схожим на шоколадну глазур.
— Дехто з них врятувався, — сказала Сюзен, беручи в руки те, що, сподівався Лу-Тзе, було лише величезним кондитерським шприцом. — Здебільшого вони билися самі з собою. От ви б намагалися розірвати когось на шматки лише заради цукерки з кавовою начинкою?
Лу-Тзе придивився до цих очей. Проживши вісімсот років, ви вже добре навчаєтесь читати людей. А Сюзен була історією, що почалася в незапам’ятні часи. Вона, мабуть, навіть знала Перше правило, на яке їй було начхати. До неї варто було ставитися з повагою. Але навіть таким, як вона, не варто цілком поступатися.
— Такої, що має зверху кавове зернятко, чи звичайної? — запитав він.
— Гадаю, що без зернятка, — відповіла Сюзен, не відводячи погляду.
— Н-н-н-і. Ні. Ні, не думаю, що б я таке зробив, — заперечив Лу-Тзе.
— Але вони вчаться, — пролунав за спиною підмітальника жіночий голос. — Дехто чинив опір. Ми можемо вчитися. Саме так люди стали людьми.
Лу-Тзе зміряв поглядом цю жінку.
Вона нагадувала світську даму, якій сьогодні довелося пережити дуже поганий день, потрапивши під молотарку.
— Чи не міг би я уточнити деякі моменти? — запитав він, переводячи погляд від однієї жінки до другої. — Ви воювали з тими сірими людьми шоколадними цукерками?
— Так, — підтвердила Сюзен, зазираючи за ріг. — Це сенсорний вибух. Вони втрачають контроль над своїм морфічним полем. Ви добре вмієте кидати? Чудово. Єдиносте, дайте йому стільки шоколадних яєць, скільки він зможе нести. Секрет полягає в тому, щоб якомога сильніше кидати їх об землю, викликаючи ефект шрапнелі…
— А де сам Лобсанґ? — запитав Лу-Тзе.
— Він? Можна сказати, що він нас надихає.
В повітрі спалахнули сині іскорки.
— У нього проблеми росту, на мою думку, — додала Сюзен.
На допомогу Лу-Тзе знову прийшов досвід багатьох століть.
— Він завжди видавався юнаком, який намагався знайти самого себе, — сказав він.
— Так, — погодилася Сюзен. — І це для нього стало невеличким шоком. Ходімо.
Смерть подивився на світ. Позачасовість сягнула вже Узбіччя й поширювалася у всесвіті зі швидкістю світла. Дискосвіт перетворився на кришталеву скульптуру.
І це не був апокаліпсис. Їх уже було чимало — маленьких, вигаданих апокаліпсисів, апокаліпсисів-фальшивок, апокрифічних апокаліпсисів.
Більшість із них були в давнину, коли світ, якому мав настати «кінець», нерідко обмежувався кількома селами й галявиною в лісі.
І цим маленьким світам наставав кінець. Але завжди виявлялось ще щось.
Насамперед існував обрій. Утікачі й біженці з’ясовували, що світ більший, ніж вони припускали. Декілька сіл на розчищеній ділянці землі? Ха, які ж вони були дурні! Тепер вони знали, що це був цілий острів! Звичайно, й там був знову обрій…
Але цьому світу забракло обріїв.
Смерть бачив, як сонце на його очах зупинилося на орбіті, а його світло стало тьмянішим і червонішим.
Він зітхнув і штурхнув Хропунця. Кінь вирушив у керунку, якого не можна було б знайти на жодній карті.
І небо сповнилося сірими силуетами. Ряди аудиторів немовби вкрилися брижами, коли перед ними з’явився Блідий Кінь.
Один полинув до Смерті і завис у повітрі неподалік від нього.
Тоді мовив, Чи ти не мав кудись вирушати?
— ТИ ГОВОРИШ ЗА ВСІХ?
Ти знаєш звичай, — мовив голос у голові Смерті. — У нас один говорить за всіх.
— ТЕ, ЩО ЗРОБЛЕНЕ, БУЛО НЕПРАВИЛЬНИМ.
Це вже не твоя справа.
— ОДНАК МИ ВСІ ВІДПОВІДАЛЬНІ.
Всесвіт існуватиме вічно, мовив голос. Усе збережене, впорядковане, зрозуміле, правомірне, класифіковане… незмінне. Досконалий світ. Завершений.
— НІ.
Усе й так колись закінчиться.
— АЛЕ ТЕПЕР ЩЕ ЗАРАНО. Є ЩЕ НЕЗАВЕРШЕНІ СПРАВИ.
Які саме?..
— ВСІ.
Спалахнуло сяйво, і виникла постать у білому з книжкою в руках.
Вона зміряла поглядом Смерть, а тоді нескінченні щільні ряди аудиторів і прорекла:
— Перепрошую? Я потрапив, куди треба?
Двоє аудиторів рахували кількість атомів на тротуарній плитці.
Вони звели очі, почувши якийсь рух.
— Доброго дня, — привітався Лу-Тзе. — Чи не міг би я звернути вашу увагу на повідомлення, яке тримає моя асистентка?
Сюзен підняла над собою табличку.
Там було написано: «Роти Повинні Бути Роззявлені. Згідно з Наказом».
І Лу-Тзе розтулив свої долоні. У кожній була карамелька, а він добре влучав у ціль.
Роти стулилися. Обличчя стали безтурботними. Тоді пролунав звук, подібний на щось середнє між мурканням і голосінням, який невдовзі перейшов на ультразвуковий рівень.
А тоді… аудитори розчинилися, спочатку ставши імлистими з країв, а пізніше, коли процес прискорився, швидко перетворившись на розлогу хмарку.
— Двобій руки з ротом, — мовив Лу-Тзе. — Чому в людей такого не буває?
— Інколи трапляється, — зронила Сюзен, а коли вони подивилися на неї, закліпала очима й додала: — Принаймні з деякими ненажерливими дурепами.
— Ну, але тобі не потрібно докладати зайвих зусиль, щоб залишатися в формі, — сказала Єдиність. — І це, до речі, були останні карамельки.
— Та ні, є ще шість у «Золотому наборі від В + Б», — уточнила Сюзен. — Три з білим шоколадним кремом у темному шоколаді і три зі збитими вершками в молочному шоколаді. Це ті, що в срібній обгортці… Слухайте, я просто знаю такі речі, гаразд? Просто рухаймося далі, чуєте? Не згадуючи про шоколад.
Ти не маєш над нами влади, мовив аудитор.
Бо ми не живі.
— АЛЕ ВИ ДЕМОНСТРУЄТЕ САМОВПЕВНЕНІСТЬ, ПИХАТІСТЬ І ТУПІСТЬ. А ЦЕ ЕМОЦІЇ. Я Б НАВІТЬ СКАЗАВ, ЩО ЦЕ ОЗНАКИ ЖИТТЯ.
— Перепрошую? — прорекла осяйна постать у білому.
Але ти тут сам-один!
— Я перепрошую?
— ТАК? — озвався Смерть. — У ЧОМУ СПРАВА?
— Це ж Апокаліпсис, так? — настирливо запитала осяйна постать.
— МИ РОЗМОВЛЯЄМО.
— Так, я розумію, але чи це Апокаліпсис? Справжній кінець усього справжнього світу?
Ні, мовив аудитор.
— ТАК, — підтвердив Смерть, — САМЕ ТАК.
— Чудово! — вигукнула постать.
Що? мовив аудитор.
— ЩО? — перепитав Смерть.
Постать зніяковіла.
— Ну, не чудово, очевидно. Очевидно, що не чудово, само по собі.
