Крадій часу - Террі Пратчетт

Ліжко було порожнє. Лобсанґ пропав. Але повітря було сповнене смужками синього світла, що оберталися й лопотіли, неначе стрічки від вітру під час бурі.

Сюзен згадала, що може знову дихати.

— Ох, — вимовила вона вголос. — Доля.

Вона озирнулася. Розпатлана леді Л女жон не відводила очей від порожнього ліжка.

— Є звідси якийсь інший вихід?

— В кінці коридора є ліфт, Сюзен, але що сталося?..

— Не Сюзен, — відрізала Сюзен. — А міс Сюзен. Сюзен я тільки для друзів, а ти до них не належиш. Я анітрохи тобі не вірю.

— Я вже й сама собі не вірю, — покірно пробурмотіла леді Л女жон. — Але чи це допоможе?

— Покажи мені той ліфт, чуєш?

Це виявилося звичайною великою коробкою завбільшки з невеличку кімнату, що була підвішена до цілої павутини мотузок і коловоротів на стелі. Схоже було, що цей ліфт встановили нещодавно для перевезення великих мистецьких робіт. Більшу частину стіни займали розсувні двері.

— У підвалі є спеціальні лебідки-кабестани, які піднімають кабіну, — пояснила леді Л女жон. — Низхідний рух уповільнюється задля безпеки механізмом, завдяки якому вага ліфта, що спускається вниз, перекачує воду в цистерни для дощової води на даху, а тоді ця вода виливається назад у порожнисту противагу, яка допомагає піднімати вгору важчі експонати з…

— Дякую, — обірвала її на півслові Сюзен. — Але для спуску ліфта насамперед потрібен час, — ледь чутно вона додала: — Ти можеш допомогти?

Стрічки синього світла покружляли довкола неї, мов цуценята, спраглі забави, а тоді полинули до ліфта.

— Хоча, — додала вона, — здається, Час тепер на нашому боці.

Міс Мандаринова була здивована, як швидко вчиться тіло.

Досі аудитори навчалися завдяки лічбі. Раніше чи пізніше все зводилося до цифр. Якщо ви знали всі цифри, ви знали все. Нерідко «пізніше» означало набагато пізніше, але це не мало значення, бо для аудитора час був лише ще однією цифрою. Але мозок, ці кілька фунтів драглистих хрящів, так швидко рахував цифри, що вони взагалі переставали бути цифрами. Вона дивувалася, як легко він міг спрямувати руку, щоб та зловила в повітрі м’ячик, немовби підсвідомо вираховуючи всі майбутні позиції руки й м’яча.

Здавалося, ніби почуття функціонують і надають їй свої висновки швидше, ніж вона встигає подумати.

Саме зараз вона намагалася витлумачити іншим аудиторам, що немає нічого неможливого в тому, щоб не годувати слона, коли немає жодного слона, якого треба годувати. Міс Мандаринова була однією з найтямущіших аудиторок, яка швидко вчилася і вже визначила низку речей, подій і ситуацій, які вона віднесла до категорії «абсолютно безглуздих». На «абсолютно безглузді» речі можна було не звертати жодної уваги.

Декому з них важко давалося розуміння цього, але вона раптом зупинилася посередині речення, почувши гуркіт ліфта.

— Там є хтось нагорі? — запитала вона.

Присутні аудитори похитали головами. Напис «ІГНОРУВАТИ ЦЕЙ ЗНАК» цілковито збив їх із пантелику.

— Тоді хтось спускається вниз! — вигукнула міс Мандаринова. — Вони вислизають звідси! Їх треба зупинити!

— Нам треба обговорити… — почав був один аудитор.

— Роби, що я звеліла, органічний ти органе!

— Це все пов’язано з особистостями, — сказала леді Л女жон, коли Сюзен штовхнула, відчиняючи, двері на даху і ступила на покрівлю.

— Так? — перепитала Сюзен, озираючи мовчазне місто. — Я думала, що ви були цього позбавлені.

— Тепер вони їх здобувають, — додала леді Л女жон, вилазячи на покрівлю біля Сюзен. — А особистості визначають себе відносно інших особистостей.

Сюзен, скрадаючись уздовж парапету, обміркувала це дивне речення.

— Маєш на увазі, що можуть розпочатися палкі суперечки? — запитала вона.

— Так. Раніше в нас ніколи не було власного «я».

— Ну, я бачу, що ти вже даєш собі з цим раду.

— Лише тому, що стаю цілковито й абсолютно божевільною, — пояснила її світлість.

Сюзен озирнулася.

Капелюшок і сукня леді Л女жон цілком пошарпалися і з них злітали блискітки. А ще змінилася її зовнішність. Немовби на делікатну порцеляну її обличчя хтось натягнув химерну маску, виготовлену якимось блазнем. Сліпим, імовірно, блазнем. Який до того ж був у боксерських рукавицях. А довкола нього була мряка. Леді Л女жон дивилася на світ так званими «очима єнота» з синцями, а губна помада торкнулася її вуст лиш де‑не-де і припадково.

— Ти не схожа на божевільну, — збрехала Сюзен. — У цілому.

— Дякую. Але боюся, що здоровий глузд визначається більшістю. Чи ти знаєш вислів «Ціле більше, ніж сума його частин»?

— Звичайно, — Сюзен озирала дахи, шукаючи шлях донизу. Їй це вже починало набридати. Ця… річ, здається, мала настрій говорити. Або, радше, базікати безцільно.

— Це божевільне твердження. Безглузде. Але тепер я вірю в його правдивість.

— Добре. Ліфт почне спускатися вниз… зараз.

Смужки синього світла витанцьовували біля дверцят ліфта, наче форель у потоці.

Аудитори зібралися разом. Вони вчилися. Багато хто роздобув уже зброю. І дехто не вважав за потрібне пояснювати іншим, що тримати в руці щось таке наступальне є цілком природною річчю. Це стосувалося чогось глибинного в найсокровеннішій ділянці мозку.

Але їх чекала прикра несподіванка, коли двоє їхніх відчинили дверцята ліфта й побачили посеред підлоги напіврозталу шоколадну цукерку з вишневим лікером.

Її пахощі полинули до аудиторів.

Вціліла тільки одна аудиторка, але коли міс Мандаринова також поласувала цукеркою, в живих не залишилося взагалі нікого.

— Одним із незаперечних життєвих фактів, — зазначила Сюзен, стоячи на краю музейного парапету, — є те, що серед усіх цих порожніх обгорток зазвичай ховається остання шоколадна цукерочка.

Тоді вона простягла руку і схопилася за водостічну трубу.

Вона не була певна, як це спрацює. Якби вона впала… але чи впаде вона? Для падіння не було часу. Вона мала свій особистий час. Теоретично, якби в подібній ситуації існувало щось на кшталт конкретної теорії, це означало б, що вона просто ковзне вниз до землі. Але час для того, щоб визначити правдивість подібної теорії можна було знайти тільки тоді, коли вже не існувало іншого вибору. Теорія була лише ідеєю, а водостічна труба — незаперечним фактом.

Довкола її рук замерехтіло синє сяйво.

— Лобсанже? — неголосно спитала вона. — Це ж ти, правда?

Це ім’я пасує нам, як і будь-яке інше. Голос був ледь чутний, наче дихання.

— Це, мабуть, безглузде запитання, але де ти?

Ми лише спогад. І я ослаблений. 

— Он як. — Сюзен ковзнула трохи далі.

Але я зміцнію. Дістанься до годинника. 

— Який у цьому сенс? Ми ж нічого не зробимо!

Часи змінилися.

Сюзен сягнула землі. Леді Л女жон незграбно спустилася слідом. Її вечірня сукня ще більше роздерлася.

— Можу я підказати тобі щось стосовно моди? — запитала Сюзен.

— Буду рада почути, — чемно відповіла її світлість.

— Довгі світло-вишневі панталони з цією сукнею? Поганий вибір.

— Справді? Але ж вони такі барвисті й теплі. А що я мала би вбрати натомість?

— З отакенним вирізом? Практично нічого.

— Але чи це було б допустиме?

— Е-е… — Сюзен зовсім не мала бажання розтлумачувати всі тонкощі й нюанси дамської білизни комусь, хто навіть і не був кимось. — Для