Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Під стелею висять зв'язки часнику, гілочки горобини, а в косяк над вхідними дверима застромлений величезний іржавий цвях.

«Я таких милих чудернацьких параноїків ще не зустрічала!» ─ внутрішньо розчулююся, поглядаючи скоса на власника заїжджого двору, що метушиться за стійкою. Це звідки ж такі недовірливі беруться?

Вхідні двері ледь чутно скриплять, відволікаючи мене від споглядання інших пам'яток, і змушують перевести погляд на вхід. Я очікую побачити чоловіка, який уже повернувся та збирається поквапити мене, але замість цього з інтересом спостерігаю, як в зал, повністю ігноруючи всі народні обереги на превеликий жаль господаря, заходить згорблена бабця.

Трактирник невдоволено хмуриться і щось різко вимовляє у відповідь її на прохання. Літня жінка низько опускає голову, горбиться ще сильніше, і збирається йти. Але в останній момент, злегка здригнувшись, підіймає очі, оглядає зал, а, помітивши мене, розпливається в незрозумілій переможній усмішці. І ця усмішка, чомусь, мені ні краплі не подобається.

Відсуваю від себе посуд із залишками їжі і вже збираюся встати, але шельмувата старенька з невластивою таким людям спритністю дріботить до мене і хапає за руку. Як я не намагаюся вирвати свої пальці з її чіпкого захвату, у мене нічого не виходить

─ Дочка Дінкехта, що носить в собі світло Ейрмуд, ─ крізь зуби шепоче вона. ─ Я тебе чекаю. Дуже давно чекаю. Повертайся до мене. Зроби те, що тобі судилося. І твій коханий буде жити. Жити вічно!

Я відсахується від божевільної і, нарешті, висмикую руку. А стара починає моторошно, реготати. Її сміх схожий на сміх божевільної. Вона ним давиться, захлинається, згинається навпіл, тримаючись за живіт і, врешті-решт, падає на підлогу. Іще продовжуючи сміятися, починає битися в жахливих конвульсіях.

До нас підбігає господар і опускається на коліна перед літньою жінкою, притримуючи її за плечі, щоб вона менше смикалася і не нашкодила собі. Через секунду бабуля знесилено затихає, і її тіло розслабляється.

─ Що ця жінка від вас хотіла? ─ питаю чоловіка, шукаючи в сумці нюхальні солі, щоб привести стару до тями.

─ Грошей просила. Жебрачка вона, ─ похмуро бурчить господар. ─ Час від часу тут промишляє, діймаючи постояльців. Не перший рік її знаю ...

Я переводжу погляд на співрозмовника, нічого не розуміючи.

─ А такі напади з нею часто трапляються? ─ підношу до носа жінки сіль.

─ Вперше, ─ чухає потилицю чоловік. ─ Це хоч не заразне? А то хвороби всілякі мені тут не потрібні. У мене пристойний заклад.

─ Не заразне, ─ хмикаю, з полегшенням спостерігаючи, як нещасна приходить до тями.

─ Ось ні на хвилину тебе не можна залишити одну, ─ чується над головою голос Кіана. Чесне слово, як ніби я винна. Аж прикро стає. Трохи. Зовсім трохи. Більше для публіки.

«А я що? Я нічого?», ─ так і хочеться сказати, що примус лагодила, та не зрозуміють.

─ Я снідала просто. А вона до мене підійшла, дурниці якісь верзти почала і свідомість втратила.

Кіан, спохмурнівши, присідає біля нещасної, і робить незнайомі мені паси руками. Жінка як раз відкриває очі і з подивом бачить схилену над нею мальовничу компанію. Після цих пасів чоловік хмуриться ще більше, і серце в поганому передчутті наче обдає крижаною водою. Не подобається мені все це.

─ Кіан, що? ... ─ починаю питати, але осікаюся під його застережливим поглядом і мовчки киваю.

─ И-и-и-и ... ─ муканням подає ознаки життя наша пацієнтка. Я тут же звертаю увагу на неї і починаю розпитувати.

─ Як ви себе почуваєте?

Жінка очманіло трусить головою і намагається піднятися на ноги. Ми їй не перешкоджаємо, і незабаром вона вже досить-таки рівно стоїть, хоча і спирається на стіл.

─ Що ... я ... тут ... ─ голос нещасної хрипить, як ніби вона його зірвала, і жебрачка навіть не в змозі закінчити фразу.

Хоча чому ніби, цілком могла після свого епічно реготу.

─ Ви мені говорили щось, а потім знепритомніли, ─ якомога м'якше і спокійніше пояснюю. Очі бабусі стають великими, як тарілки.

─ Я підійшла до вас, леді? Я... я не могла... Не посміла б...

Закушую губу, не знаючи, що сказати.

─ Виходить, і могли, і посміли, ─ каже чоловік. ─ І мене дуже цікавить, що ви хотіли від моєї дружини.

─ Н-н-н-нічого не хотіла, ─ трясе головою жінка. ─ Не пам'ятаю такого. Я йти збиралася, ось вам знак Світлої Бригіти, ─ бідолаха прикладає пальці до чола, грудей, там, де серце, і губ. ─ Я нічого поганого не думала, змилуйтесь, майстер. Я, правда, нічого не пам'ятаю. Тільки вас пам'ятаю, коли прийшла до тями.

Плечі жебрачки починають здригатися від тихих ридань.

─ Заспокойтеся, ─ кладу руку на їй плече. ─ Ніхто вас не звинувачує. Ми просто хочемо знати...

Дивлюся розгублено і безпомічно на некроманта, зовсім не знаючи, що робити. Кіан з хвилину поспостерігавши за бідолашкою, дістає з кишені монетки, суне пару пенні в руку господареві заїжджого двору з наказом погодувати жебрачку, бере мене за руку й тягне в сторону виходу.

─ Кіан, що це було? ─ вже на вулиці цікавлюся. ─ Не знаю, але дуже хочу знати, ─ стискає губи чоловік і допомагає мені сісти на коня. Потім сам схоплюється на Зола, і ми, нарешті, рушаємо в дорогу.

─ І знову у нас той, хто творить дивні речі, а потім не пам'ятає про це ... ─ зітхаю.

─ Так що тобі вона говорила? ─ струшує головою чоловік.

Я зосереджено морщу лоб, намагаючись згадати все якомога точніше.

─ Щось про те, що я ношу в собі світло Ейрмуд, і повинна повернутися до неї ... Це до кого? Виходить, до жебрачки? А ще, що я зобов'язана зробити те, що мені судилося, і ти будеш жити вічно. Кіан, що це за дурниці? Некромант дивиться на мене пронизливим поглядом, немов бажає щось сказати, але замість цього задає питання:

─ І все?

Знизую плечима.

─ Здається все. А ти мені нічого не хочеш розповісти? Що ти робив руками над бідолахою? Я такого ще не бачила.